Мальовничі і водночас страшні та такі неблизькі Мармароси, о, як ми хотіли потрапити ближче до них ! І таки так, захотіли – потрапили, ось, і здається головна суть літа, хочеш – їдеш. Сама ідея Мармарос з’явилась минулого літа, рівно рік тому, коли ми десь далеко швендяли Чорногорою і планували куди ж то б вибратись наступного разу.
Ну от і додумались. Власне сам мармароський масив височіє на кордоні з Україною та Румунією, саме з тієї причини ми були зобов’язані зробити дозвіл у прикордонної служби за 2 тижні до подорожі *посилання як отримувати дозвіл*- http://blog.karpaty.ua/marmarosi-iak-otrimati-dozvil/, та уточніть ім’я начальника прикордонної служби. Отже, нам майже вчасно зателефонували з приємним повідомленням того, що наш дозвіл готовий, і можна сміливо їхати до прикордонного пунку в с. Ділове. На годинниках вже показує вечір, а ми біжимо на вокзал в очікуванні чогось прекрасного.
Початковий напрям Львів – Солотвино (та, повний потяг забитий курортниками, як б це сумно не звучало), сумарний час в дорозі – більше 12 годин в загальному(!) вагоні, які ми ледве-ледве пережили. Було ще б дуже прекрасно, якщо б хтось (я) не загубив квитка, але все вирішилось доволі просто і ми з полегшенням розпочали свій довгий шлях. Їхалось спочатку гаряче, тоді вночі холодно, бо почав падати дощ зі зливами (а ми в гори зібрались), тоді боляче, бо важкувато їхати на твердих укрзлізничних полицях у позі зю, трохи сварливо, бо ж загальний вагон, але то все лише початок. Що дуже дивно, попри те все, нам вдалося позасинати на декілька годинок і хоч трохи набратись сил. 
Виповзли ми з потягла близько 10 ранку наступного дня і почали активно довідуватись о котрій вирушає автобус з напрямом на с. Ділове, звідки власне і розпочинався наш маршрут. Прогулявшись трохи самим Солотвином, а це таки куротне містечко, нам не сподобалось абсолютно нічого, якісь суцільні контрасти на контрастах, на одній і тій ж вулиці прокладено дороговартісну бруківку, або просто асфальт, а через 20 метрів, вже розбита грунтова дорога, і так періодично. Та ж сама схема з архітектурою, можна сказати, що вона як естетична частина міста, відсутня, знову ж таки маса контрастів, то розвалена шевченківська хатина, то дорогий пентхаус з овернесмаком. 
І ще про запах міста – це щось середнє між вареною сіллю і сіркою, на такого собі любителя, скажемо. Єдиний плюс псевдоцивілізованго міста є транспорт, гарненько прийшли на автостанцію, роздивитися графік, купили квитки(!), практично без запізнення приїхав наш транспорт, речі нам запакували до багажу і ми навіть сиділи. Їхати від Солотвино до Ділового приблизно годину, тому ми швидко добратись до пункту призначення. Вийшли ми прямо під прикордонним пунктом, зібрали документи і зібрались до самих прикордонників забирати свій дозвіл. Ходили ми попід ґратованим парканом хвилин 20, поки нас хтось помітив, і ще така цікава річ, що це, мабуть, найчистіша та найдоглянутіша територія всього Ділового з купою квітів, паркани сталеві, купа охорони, фото/відео забороняється(нас справді попросили видалити зроблені фото, але, але). Хотіли ми набрати води в дорогу, помирились до когось на подвір’я, в нас забрали порожні пляшки і повернули їх без води, але там був скарб – повні вінця смачнючих різних домашніх компотів (дуже вдячні цій прекрасній жінці, робіть добро).
Діло підходило ближче до обіду і нам потрібно було поїсти, але ні, то ж були б ми, не заспокоїлись, поки не пройшли хоч трохи, не зважаючи на те, що сонце в зеніті і смажить,як в пеклі на сковорідці. Знайшли підходяще містечко і розпочали свою обідню трапезу, підзарядились (бутери Павлової ма – то любов), переодягнулись, гарно позашнуровували взуття, перепакували рюкзаки і вирушили на зустріч пригодам ! Спочатку було ну дуже гаряче, але потім трішки почало рятувати те, що ми залізли в лісову частину, добрий кавалок часу ми йшли повз ‘стрімкі потоки-ріки, де смерічок ген розмай !’, до слова, ті потоки- ріки – це був п. Білий, то все вгору і вгору, ніяких тобі полонин, тому в нас почав вмикатись режим равликів, але не надовго, бо то ж ми. 
Почались пригоди, замість довгого петляння ми, иии, ну як ми, Андрій, побачили короткий шлях (не по гарній дорозі, звісно) і вирішили вкоротити собі дорогу, в результаті ми залізли в кущі з болотом, колючками і ще хто зна чим, але ! то справді була коротша стежина. Увімкнули режим Флеша тоді, коли почули грім (мда, то був наш перший грім в горах, бо завжди в нас була гарненька погода), той день в горах був доволі коротким, і пройшли ми мало, бо вирішили аж по обіді. Так от, шукали ми гарне місце де б то розкласти намета, йшли ми йшли, навіть трохи під дощиком, підкріплювались сухофруктиками (то найкраща піч для перекусів в горах, ну, ми кращого чогось не пробували), робили лимонне пійло (1.5 л води і цілий лимон, активно збовтуючи і мммм, лісовий запах, п’єш таку каламутину і пити ще довго не хочеться, загалом, добре втамовує спрагу).
Ну і як показує нам локація знайшли ми ночівлю на полонині Лисичій (то ще до Попа – Івана Мармароського), ще чисто теоретично, ми могли б в той день на нього піднятись, але не ризикнули через жажливу видимість і туман. Полонина Лисича – то ідеальне місце для ночівлі в наметі, навколо море чорниць (навіть на нашій ‘веранді’ , можна було їх їсти, не вилазячи з намета), гарний краєвид, навіть дрова менш-більш сухі можна було знайти, місце для вогнища гарне і практично без горбів в наметі. 
Приготували щось схоже на вечерю (смачнючу-смачнючу, до речі, бо як макарони з м’ясом можуть бути бридкими?), з’їли приємний бонус у вигляді шоколадної пасти з ‘Марією’ і поховалися в наметі. На вулиці 7 вечора, ще майже світло, а ми вже спати залізли. Щоб виправити ту несправедливість, довелося нам ще трохи побушувати і вирішити почати шукати зубну пасту (про біль: то коли взяв зубну пасту, відкриваєш чохол від зубної щітки, а її там нема ! ). Знайшли ще якихось цукерок в кишені спальника і швидко заснули. 
Мали прокинутись ні світ, ні зоря, але знову трохи наспали забагато (прокинулись близько 9-10), що для гір неприпустимо, тим більше у не дуже сонячну погоду. Зробили вівсянково-чорничне снідання (Андрій, привіт), розгребли тумани навколо нас і сміливо вирушили в дорогу (ми ще не знали, наскільки цей день, а саме рівно середина літа, 15 липня, буде дивним). Адекватна ціль дня – покорити г. Піп- Іван Мармароський, не зовсім адекватна – добігти до г. Стіг (так-так, саме добігти). Розпочався маршрут з найкрижанішого джерела евер, набрали водиці, вмились, піднялись трохи вище і побачили їх ! величезні кам’янисті брили мармароського гірського масиву, та ще й в хмарах і тумані.
Загалом, погода в той день була дивовижна, ніякого пекучого сонця і холодного дощу, загалом клімат саме для мандрів горами. Йшли ми більшість шляху попри прикордонні стовпці (це дивне відчуття, коли зліва – гарнезна карпатська Україна, а зліва – повністю затягнута туманом і полонинна частина Румунії). Дуже було приємно зустріти парочку десь за 50 і згадати, що “love is in the air” і помандрували ми далі. На дворі 15 липня, ми зиркнули вниз біля самого Попа, а там гірка снігу ! Бруднуватого, але снігу, уявляєте, сніг в серединині літа. От любимо гори, бо вони завжди дивують. Покорили нарешті нашого другого Попа ! Відчуття ще ті, вершина гори не схожа ні на одну з тих, які ми підкоряли до того. 
З дуже монолітних кам’янистих брил, покритих мохом і лишайниками, по яких дуже гарно можна собі полазити. Часу обмаль, тому ви вирушили далі, спуск доволі крутий, переважно змійками, спускалися нічого собі не підозрюючи, сміялись, робили маленький перекус сухофруктами і помітили здалека жовту пляму. Спустилися нижче, зрозуміли, що то людина. Цей мужчина був віком десь за 60, у вишитій сорчці і штанях, схожих на шаровари, представив себе нам українським дзен-буддистом-мольфаром (і така нездійсненна мрія, як зустріти в горах мольфара вмить здійснилась !)
Розповідав Він доволі багато про себе, як ми дізналися і що запам’ятали то це те, що Він мандрівник з Києва, проводить кожного року ціле літо в пошуках ‘чогось’ в горах, молиться і медитує (не знаю, може хто помічав на вершинах Карпат такі рівненько наскдадані купки каміння, так от, це місце для молитви цього монаха). Він колишній викладач музики у Санкт – Петербурзі, розповідав про свої учнів, про те, як Його радянська влада заслала до психіатричної клініки, про його ставлення до природи, загалом, ми просиділи з ним години 2, мабуть, на кінець ми були шоковані, бо ніхто з нас в таке не дуже вірить, але наскільки ж Він детально описав, що кожен з нас собою являє ! Сказав, навіть хто найрозумніший (з вигляду не визначиш, бо нас двоє окулярників) і всякі такі деталі, які знаємо лиш ми. Загалом, то дуже були дивні відчуття, ну дуже. 
Ще зробили фото і Він попросив передати цю знимку його учениці зі Львова – Марії Триліс (цілком реальна людина), бо Він не користується ніякими засобами зв’язку, каже, що перебивають дуже йому зв’язок з небом. Годину, чи навіть більше ішли ми мовчки, бо нічого було говорити після такої доволі дивної зустрічі, поки мовчання не перебили прикордонники. Два такі доволі собі колоритні мущини, обоє у військовій формі (не знаю чому я запам’ятала саме це, але от: вони були якісь дві прямі протилежності – один такий класичний дядько – гуцул з полонини, розмовляв такою чистою закарпатською говіркою, в розхристаній сорчці, а інший – на вигляд дуже статний, російськомовний, він, до речі, перший кинувся до нас перевірити чи є в нас документи, почав детально звіряти номери паспортів, і всі такі деталі; а дядько гуцул – прикордонник з полонини спитав чи була гарна дорога, уточнив чи після нас ідуть ще якісь мандрівники, побажав гарної погоди і дороги, отак ми і розійшлись). То був овернасичений день, от спустились ми з Попа і за логікою речей, стежина мала б бути пологою і прямою, але та де там ! 
Ми ще годин дві ішли виключно вгору, потім зустріли отару овець з дзеленткаючими дзвониками на шиї (наробили шуму на всі гори), сіли на перекус, пра ледве потім поставали, бо важко різко робити привали під час інтересивного руху (щоб ви собі розуміли, за той день було пройдено 30 км, 30 км пішки !, уявляєте ?). Неадекватну місію ми успішно провалили, бо до Стога ми таки не дійшли, бо вже почало смеркати і ми шукали де б зупинитись на ночівлю (а, ще почало легко гриміти), знали б тільки яка навколо краса ! Довелось спуститися трішки нижче (до підніжжя г. Ненєска, або Міка Маре, хто як її називає). Локацію ми вибрали доволі вдалу, бо поруч було джерело, але трохи моторошнувату, бо недалеко від нас зупинились теж якісь мандрівники, мокрі дрова навколо (о, як ми розпалювали той вогонь), м’яка земля з мохом, яка провалюється.
Загалом, ‘зігрілись’, поки готували вечерю позалазили до спальників і сопіли. На вечерю в нас було щось дещо дивне – гречкомакарони !( ми нормальні, просто залишилось ще трохи макаронів, а суто цією порцією ми б не наїлись, тому вирішили взяти ще гречки до них). Вийшло доволі смачно, ще добавили рибних консерв, наварили чаю зі згущиком і почали вкладатись спати, а ще навколо був страшенний туман, крізь якого не те що майже нічого не було видно, але і пробиратися було складнувато. 
Так от, позалазили всі до намету і спальничків, загрілись трохи, позасинати встигли, але пригоди цього дня на цьому не закінчились. Прокинулась я серед ночі в панічному приступі, бо почалась жахлива гроза (без перебільшень, найбільша в моєму житті), блискало і гриміло так, ніби от-от і небо б звалилось на землю, а ми не в найкращому місці, в якому потрібно перебувати підчас грози ( височенно в горах, під поодиноким деревом, близько біля води з мокрими речима, металевим посудом і ало ! з поувімкуваними телефонами на ніч). 
Бачили б ви що то почало творитись, серце виривається, ми починаємо як дикі шукати ті телефони хтозна де, пробуємо щось вимикати, воно не вимикається, а воно все блискає і блискає, земля дрижить, я зарилась носом в спальника і чекала коли то все закінчиться. Закінчилось таки не так страшно, як нафантазував мій мозок, врешті, я просто заснула, і прокинулась вже аж зрання. Ранок був з тих «кращих». Хододно, мокро, речі ще не висохли з попереднього дня, і увага ! треки, які я так так старанно сушила біля вогню за ніч намокли (при чому не два, а лиш один), бо поганенько були заховані всередину до намету. 
Вирішили набрати води в дорогу і вирушати не снідавши, туман навколо був страшнючий, ніколи ще такого не бачили, старались далеко один від одного не відходити, бо б згубились. Минуло трохи часу відколи ми розпочали свій шлях, погода все не змінювалось, було все ж так мокро і волого, раптом ми зустріли ще одну купку мандрівників(не уявляєте, як зраділи, бо дуже мало зустрічали),вони якраз зробили привал, а ми прямували далі, тоді ми зробили привал, а вони вирушили, отак -от ми з ними грались у доганялки (читати: розважались як могли). 
До слова, взуття мокре до нитки, та і ми самі не першої сухості. Ох, а основим планом на день був Стіг та Піп – Іван Чорногірський. До Стога ми добрели доволі швидко (насправді ні), по дорозі погодні умови умудрились ще більше погіршитись, так-так, до цього всього додався ще холоднющий поривчастий вітер, ну і до краси картини до того часу ми харчувались лиш сухофруктами. Ах так, самого Стогу, як гори, можна так сказати, що ми і не відчули, бо очікували якусь позначку, чи будь-що, що традиційно знаходиться на вершинах, загалом, з цього списку ми нічого не побачили, лиш була стара іржава металева брама (любимо ми дивину). Побачили ми ще отару овець і гуцульську колибу з надією на те, що зараз поласуємо бринзою і поп’ємо молочка, але нічого приготованого не було, тому ми “пообідали” водичкою з лимонами. 
Погода трохи покращала, мряка чи то дощ перестали падати, і ми вже потроху були в надії, що Піп – Іван вже близенько, навіть здавалось, що ми його здалека бачимо, але не тут то було. То круті спуски, то круті підйоми, врешті ми вже не витримали і нарешті зупинились збирати чорниці, руки, обличчя, весь одяг, загалом все, що можна було замастити – замастили, але трохи відпочили і поїли. Ще після години – двох ходьби ми побачили його – Піп вже близько, подумали ми, та не знали що нас чекає. Ішли вгору і вгору, спершу було дуже радісно, адже ціль близько, а тоді стало якось не по собі, бо дорога перетворилась в суцільні каменюки розмірами не менше двох – трьох метрів і ми трошки розділились, тобто ми троє відірвались вперед, а Ольця з Андрієм ішли позаду. 
До красоти каменів видимість погіршала настільки, що ми взагалі чудом бачили самі себе, ну і на висоті додався страшенний вітер, нас просто валило з ніг, але ми пересувались (старались) доволі швидко як для таких умов і зрештою вже всі разом вилізли на вершину Попа. Обсерваторію було ледь помітно, мокро, жахливо холодно, ми не снідали та толком не обідали, та й і сил в нас було не дуже, проминали ідеї навіть заночувати в самій обсерваторії, але там проводилися реставраційні роботи, тим самим це спонукало нас зійти з Попа (бо ночувати на вершині – двотисячнику не найкращий варіант, нас, як мінімум, здуло б вітром). 
Поки сходили з гори – то були найсильніші пориви вітру евер ! Ще так ніколи від землі вітер не відривав (навіть під час весняного походу на Парашку), йшли повільно, обережно, бо мокро, тому трохи довше, ніж очікувалось, але все таки поки ми спустились, то погода налагодилась (хоч дощити перестало), обрали місце для ночівлі, до речі, від нього при світлій погоді було видно Білого Слона. Одразу ж роздобули воду, попробували розкласти багаття з дров, які були мокрі, так, в нас (в Андрія з Павлом) ті скіли вже дуже добре прокачані. Але голодні ми були ну дуже, тому витягнули пальника і тим самим прискорили процес приготування їжі, але вирішили, що куди ж ми без вогню, тому все таки зробили його схожим на вогонь і атмосферно посиділи вже традиційно зі згущиком і чайком та розмовами, заодно і одяг трохи підсушили. Вляглись спатки з думкою, що зрання не треба прокидатись вдосвіта, бо часу у нас вдосталь і то було прекрасно, а як ж ми тішились теплу. О, і в ту ніч був неймовірний місяць ! Потягнулись, поснідали, зібрались і гайда в дорогу.
Йшли не дуже поспішаючи до Дземброні, а звідти, вже як карта ляже. Ішли через Вухатий Камінь і побачили таку карсу, що навіть не снилась, ми були в хмрах, над хмарами, і ще над нами були хмари та й іноді дощило. Видовище – просто вау ! І знаєте що ще одне з найбільш прекрасного цієї подорожі? Минулого року ми шлялись Чорногорою і сфотографувались на брилах каменів, і от, ми знайшли цей камінь і зробили фото з різницею у рік ! Тішились, як малі діти. Приємно, все ж в горах повертатись, навіть випадково,але у вже знайомі місця. На той час погода була вже зовсім чудова, ні палючого сонця ні дощу – те, що треба для мандрівки. 
Спустились вже практично в саму Дземброню і вирішили снідати (так-так, ми знову цього не зробили раніше) зробили смакоту з пластівців і вівсянки – наше снідання чемпіонів. Трохи повалялисьще там не дуже поспішаючи вирушили в село, по дорозі зайшли в “сирну колибу” і купили собі омріяного сиру бринзи, з’їли також вже для нас “Бобового дерева”, не передати, який той сирочок був божественний, я, не гаючи часу накрутила з нього кульок (чим не розвага) і ми стали ще дужче його наминати. Просиділи під деревом хвилин сорок, і вже за півгодини ходу ми опинились в селі. Ну і знову за своє ! 
Накупили вареників, але ледве встигли їх доїсти, бо зловили машину на нашу наступну точку – Бистрець, довезли нас туди, тоді трошки мусили тупцяти пішки,назбирали малини і подружились з собакою, як завжди. Далі достопили до Красного, там вже протікає Чорний Черемош, в який ми не могли не позалізати і не похлюпатись. Залізли ми у водицю і ах, яке то чудове відчуття ! Пробавились там теж не мало часу, висохли і пішли вже стопити далі до Ільців, а з Ільців вже можна сказати, навіть цивілізовано, автобусом, до Ворохти. У Ворохті опинились ми вже ближче до вечора, бо потроху темніло, знову знайшли собаку (поняття не маю чому вони нас так люблять) і що ми вирішили? Правильно ! Знову поїсти.
І ще, впродовж кожної подорожі ми визначаємо чого нам найбільше хочеться, тим себе і винагороджуємо в кінці. Цього разу королевою вечора стала прекрасна піца. Як ми її об’їлись, ох як об’їлись, загалом, вм’яли по півтора – дві великих штуки і попили смачних коктейльчиків (до слова, у Ворохті смачнюча піцуля). Вирушили до вокзалу, трохи пройшлись містечком, але до потяга у нас залишалось купа часу, тому вирішили як істинна еліта поспати на вокзальній підлозі. Але це виявилось надскладною місією, оскільки на “Раховоз” повно люду, всі жужать собі під носа, ще й трапився нам дуже цікавий мужчина, який охоче вирішив кричати про те, як ж то важко живеться, загалом, поспати важкувато. Як не важко зрозуміти, у будь-якій незрозумілій ситуації – пора їсти !Вполювали собі смакоти і почали їсти (по дорозі ще разок закріпили наші результати намокання і потрапили під дощ), тоді до нас вирішив прив’язатись собака (ух, ну скільки можна).
Але цього разу це було якось не дуже мило,тобто мило,але не до кінця, як завжди, загалом, та псіна вирішила спати виключно на нас,між нами, або гризти карімати, але то не найбільший фейл, найбільший – то те, що ця нагла морда поки я дрімала розв’язала шнурки, вкрала кеди і вибігла прожогом з вокзального приміщення, ледве догнали. Побродили ми ще по страшненькому райончику, злякались і повернулись валятись на каріматах, ох. А собака повертався все знову і знову,в кінцевому результаті, коли ми думали, що він втік картина маслом виглядала десь так: прокидаєшся на підлозі на вокзалі серед ночі, а тобі обличчя вилизує пес, буеее. Приїхав наш довгоочікуваний “Раховоз”, одразу ж повлягались спати, навіть не говорили, такі втомлені були вже. Проспали аж до рання, і аж на львівському вокзалі усвідомили, яка ж то була така масштабна та захоплююча пригода !
І плюс одна здійснена мрія ! Тішимось !
маршрут: https://www.google.com/maps/d/u/0/viewer?mid=1yt1U0Hpn3EJhMX86xsvn5mSRaps&ll=48.094247682410966%2C24.40313458442688&z=10
ще отаке бачили:
І ще одна інтрига навіть для самих нас – ми не знали куди їдемо далі за Одесу, бо збирались їхати аж прямо до самого моря-моря з дикими пляжами і світанками без людей. То були б не ми, якби серед нас не знайшовся якийсь котик, цього разу то Ольця, яка умудрилась забути важливі речі вдома. А тим часом поки Ольця викликала речі з дому в район вокзальчику ми зголодніли і вирішили втамувати наші шлунки біля нашої гімназії (Львівська академічна, хто не знає), розклали карімати, дістали яблучного пирога і заходились їсти. Поки ми смакували, слухали шум нічного міста і трамваїв до нас прийшов Андрій. Тепер команда була в повному складі і ми готові вирушати. Вже в ніч з понеділка на вівторок 23.08 о 00.15 наш потяг покинув львівський перон і вирушив на південь. Ми вчотирьох якраз зайняли ото плацкартне купе, розкинули речі всюди, де бачили, насміялись, нажартувались і повлягались спати, десь серед ночі за вікном почався чи то дощ, чи то злива, але навіть всередині потяга стало прохолодно. Поки ми товклись і закривали вікна, ота укрзалізнична шторка не витримала натиску і прилягла разом з нами: ) 
Прокинулась зранку я доволі раненько, стала трохи читати свою «Алісу», побачила світанок, шкода, що через скло, але згодом всі попрокидались, ми трішки поснідали і стали дивились у вікна. Краєвиди півдня з потяга – не вражає, просто степ, голий і вічний степ, іноді поля, часом купка лісу і якісь маленькі станції з смішнючими назвами. До станції Одеса потяг прибув о 12.35, обіднє місто зустріло нас дрібненьким дощиком і прохолодним вітерцем. Ще про одеський вокзал: перша думка, що виникає «то тобі, Марта, не Львів», всі бігають, когось/щось шукають, шумлять, а ще російська, багато російської мови, що для мене, людини, котра ще ніколи не була в російськомовному місті ну дуже різало вушка і навіть очі, бо білборди там теж російською, а ще трохи дивні самі залізничні колії, навіть зручніші, ніж наші, львівські, бо вони трохи вкопані в землю, тому відповідно, щоб сісти в потяг не потрібно вилазити по тих високих сходинках і боятись, що наплечник тебе зараз переважить і ти будеш валятись десь там на асфальті. 
Зібрались з думками, згадали, що ми таки дорослі і пора вирішувати куди прямувати далі пішли до приміських кас визначатись з напрямом. Вибрали станцію «Студентська», що доволі недалеченько від Кароліно – Бугазу і Затоки. Купили квиточки, але оскільки до відправлення електрички було трохи по 13 і в нас залишалось ще трохи часу, то ми вирішили сходити по водичку, щоб не померти від обезводнення. Прогулялись, посиділи біля фонтанчика на бордюрі як «еліта», з тих кращих і побігли на потяг. З першого погляду нам здалось, що одеські електрички то просто вау-вау, всередині дерев’яна обшивка приємного кольору, вікна відкриваються абсолютно всюди, купа місця для рюкзаків, зручні м’якенькі сидіння, багато місця всередині, привітні провідники і навіть культурні люди навколо. Але не встигло минути і годині нашої подорожі одеською залізницею, як наша електричка застрягла просто посеред поля, машиніст пояснив це «па тєхнічєскім прічніам», але насправді щось сталось на переїзді і ми повинні були пропускати інші потяги. Простояли ми в розпеченому вагоні в жарі, із зачиненими дверима голодні, з ну ну дууууууже, як виявилось, колоритним народом годинки півтора мабуть, що трохи вибило нас з графіку, бо ми хотіли потрапити до моря трохи швидше і почати шукати місце для намету, але так теж доволі непогано, бо це ж наша пригода ! 
Десь ближче до заходу сонця (та, я в подорожах трохи гублюсь в часово-просторово континуумі) ви вийшли з тої пекельної електрички невідомо де, бо та територія на море не схожа ну ніяким боком і вирішили піти по трасі, хв 10 пішечки і вуаля ! просто stairway to heaven, правда вниз і до морька, але то лірика. Східцями-східцями і от воно море ! таке велике, синє і так багато ! і так-от я тоді вперше за 18 років побачила море. Навіть не поївши позалазили в море, а хтось Марта і хтось не вміє плавати і того всього боїться, залишився на березі збирати ракушки, рахувати чайок, бавитись морською піною і чекати медуз. Коли мої тюленьки повернулись ми пішли обирати місце для намету. Уявляєте, там було купа кущів і дров, про які ми так переживали, що буде складно роздобути, а тут все готовеньке, під носом і головне багато. Ми з Ольцею розклали наметку (до подорожі ми ж звісно штудіювали простори інтернету і дуже часто натикались на не найкращі відгуки, щось типу того, що «на пляжах абсолютно все приватна територія, зараз прийде злий дядько охоронець , прожене геть і вам не буде де жити» – так от, нічого подібного, підходящих місць для наметів є повно, навіть дуже гарних і різноманітних) , а тим часом хлопці пішли в магазин роздобувати питну водичку. Розвішали мокрющий одяг, розтягнули намет на випадок зливи, а тим часом хлопці повернулись і почали розпалювати вогонь. То так незвично бачити вогонь на пляжі серед піску і з сухих, колючих, не карпатських, дров. 
Взялись за приготування вечері. Макаронки з всякою м’ясною смакотою вдались на славу після важкого дня в дорозі, а ще до тієї краси додалось те, що з Затоки нам було видно величезні феєрверки на півнеба, тому вечеряли з шиком, але крім того був один маленький, пискучий і з крильцями мінус – комарі, то були найжорстокіші і найкусючіші і взагалі, їх було найбільше за все життя, тих комарів, от по якому місцю на собі б не вдарив – гарантовано вб’єш одного з них.В той вечір ми собі організували масштабний #чухалкафест і одразу ж поївши, бо було і так пізнувато, вмостилися в наметі, і на годинки 2, мабуть позасинали, прокинулись ми втрьох від того, що просто фізично не могли дихати, бо було так гаряче і задушливо, що повилазили з намету, залишили Андрія спати, а самі сіли дивитись на величезний місць, вражень просто словами не передати, який він був гарний ! Зрозуміли, що на вулиці дуже прекрасно і сон ми випадково прогнали, вирішили піти до моря. Взяли з собою печенюх зі згущиком і так сиділи, потім вирішили копати ями і вирити так, щоб було болотце, прямо до самого рівня моря, хотіли вирити – вирили (не варто питати нащо).
Маємо яму, значить треба туди зарити Марту. Зарили. Такою крихітною, як тоді, я ще не почувалась ніколи: ) Потім так і кинувши взуття ми вирішили гуляти по лінії моря, отам, знаєте, де воно так гарно піниться і шукати гарних ракушок, потім просто валялись, дивились на пороми і літаки, просто бризкались водою, кидались піском, грались в русалочок, зрозуміли, що вже доходить 5 ранку, а скоро схід сонця (близько 6.20) і героїчно вирішили чекати. Героїзм швидко закінчився і ми вирішили піти до намету покликати Андрія теж дивитись на світанок, але поки дійшли, то ще дужче втомились і вляглись спатки, але поміж це все ще встигли вихопити від Андрія, бо не закрили сіточки в наметі і його ще більше покусали комарики. Прокинулись чогось ми раненько, як зважаючи на той факт, що ми на морі, близько 9. Ранок був доволі тихим і спокійним, але дужееее гарячим, пісок під ногами, як грань від вогню розпечена, тому ми навіть повзувались: ) Приготували снідання, попрощались з місцем і вирушили просто босі по береговій лінії мандрувати і шукати собі нового місця для ночівлі та пригод, відповідно. По дорозі трохи зупинялись, щоб поплюскатись водичкою і просто повалятись на піску, ішли ми так доволі довгенько, поки не стало ще гарячіше і ми знайшли зупинились трохи надовше біля якогось хлопця, який продавав всяку смакоту, трохи поговорили, посиділи (ми Ольцею, як принцеси на рожевому і червоному кріселках, а хлопці по стандарту – на землі)
навіть можна сказати, що поїли канапочок з паштетом, тоді вирішили прокататись на катамарані, але оскільки море трохи штормило і погода не дозволяла, ми вирішили ще трохи почекати і таки дочекались. То було незабутньо ! Водний транспорт був в нашому розпорядженні цілу годину, ми, правда спершу думали, що це мало часу, але це ого-го, як з головою багато. Так-от, катамаран був у нас з отою гіркою, з якої можна спускатись і хлюпатись прямо у водичку. Ми з Ольцею залізли знизу і крутили педальки і керувати (ми це любимо), а хлопці стрибали, потім ми мінялись, бісились, плюскались водою, плили проти хвиль, усміхались, і просто раділи. Але оскільки погода була трохи штормляча, тому крутити педалі було дуже важко і нас постійно зносило далеко від берега в море, і от ти крутиш зі всіх сил, а ви стоїте на місці, оце трохи лякає, і ще все навколо хитається і вода, навколо купа бездонної синьої-синьої води, що аж подих перехоплює, ухххх. 
Десь за півгодини ми вже втомились гратись в моряків і я, як істинний капітан, чи то папуга капітана (смішно) почала кричати «земляяяяя, земляяяя!» і аж десь через хвилин 40 ми ледве вилізли, як втомлені тюленьки на берег. Трохи висохли, віддихались і вирушлили знову, дорогою купили ще трохи їжі, бо тих хлопців он як важко прогодувати і познайомились з позитивною продавчинею. Декількома годинами пізніше ми знайшли його ! ідеальне місце для намету, та ще й з ідеальними умовами для існування, а ще якось так сталось, що ми за той весь час забрели вже геть у інше село – Грибівка (ніколи б не сказала, що це село, просто море та й море). Трошки про умови: пляж це не природній, а рукотворний,тому лишилась отака величезна грунтова «стіна», зверху кемпінг для автомобілів з наметами, а от знизу – власне вже наша домівка, на самому березі моря, уявляєте? Так – от, зверху були працюючі душі, трішки далі – центр самого села, в якому можна скупитись,на самому пляжі людей геть по мінімуму, море чисте-чисте і безліч чайок, загалом, рай на землі. Але отут виникла проблема з дровами, яку хлопці на диво ідеально вирішили – притягли купу дров на 2 дні (уявіть, яка то купа !) хто зна за скільки кілометрів від нашої стоянки. 
А ми з Ольцею роздобули воду, як то кажуть, «якось невдобно получилось», бо ми набрали воду на території якогось приватного чи то санаторію, чи то готелю, там не розберешся. Зробили вечерю, прямо з першим, другим і компотом, провели чудовий вечір разом і навіть з Сплином під гітарку (нам повезло з сусідами)і розповзлись по спальниках аж до самого ранку. Прокинулись, вирішили, що сніданки то таке, геть діло не царське, повалялись, поплюскались, надурілись, позбирали ще ракушок, повернулись до намету ми з Ольцею раніше, ніж хлопці і вирішили трохи читати. Прочитали ми сторінок по 10 і мило позасинали. Нас будити звісно ж не стали, приєднались до нас, на темну сторону, тому отаке сонне царство пропанувало до години 6 вечора, тоді ми щасливі-виспані знову повилізали до моря: ) Вирішили трохи вилізти і роздобути ще трохи води в село і що ми побачили – просто вау ! який в той день був шикарний захід сонця (захід в нас зі сторони гори, схід – з моря) – без перебільшень найкрасивіший в моєму житті, а ще бачили просто енну кількість чайок на теж нескінченному соняшниковому полі і ще дуже дивно-красиві дерева бачили з отакееенними листями ! Дуже зраділа наша західна душа, коли знайшла на горизонті насаджені сосни вздовж всієї алейки. Такий був гарний настрій для гуляння і зовсім нехотілосьлінитись, що нам захотілось кавуна, отакого великого, зеленого і смугастого ! 
Пішли ми знову, видряпались по тих «сходинках», тим часом згасанок став ще гарнішим, і ще одне: не такою вже простою виявилась місія знайти кавуна на півдні, ходили-бродили, але знайшли прямо кавунячий органний зал ! бо вибирали нам його за темборм звуку (ніби за ступенем достиглості) і вибрали такий невеличкий, але солодкий-солодкий. Принесли впольовану здобич до дому і взялись ложками його знешкоджувати. Смакота ! Після кавунця, хлопці, як завше взялись за приготування вечері (вони завжди в нас куховарять, і це дуже прекрасно). То була наша остання нічка на морі, тому ми просто були зобов’язані зустріти світанок, поставивши собі таку ціль чаювали ми ну дуже довго, навіть кави божественної наварили. Зірки і місяць – найбільша кількість зірок на небі, яку я бачила – саме там, найкрасивіший місяць – саме там, найглибшого синього відтінку нічне небо – саме там, і нічні морські хвилі – саме там. Загалом – просто ідеальне місце для ідеальної ночі ! Світало о 6.20 ранку (то мабуть мій перший схід сонця, який я побачила від і до), сонце таке величезне і рожеве і ще з потужними промінням, загалом, це потрібно бачити наяву. 
Прийшли до нас чайки, ми стали їх годувати, набігло-налетіло ціла хмара до нас (я не знаю чому, але навіть такий факт дуже радісний). Залізли до намету, позасинали, навіть не витрусивши піску з каріматів (а, ще важлива річ, коли ти живеш на пляжі, то пісок просто всюди, так-так, у всіх можливих місцях, і ще він у їжі, постійно і багато, спершу неприємно, а потім звикаєш і сприймаєш це як «дивіться, пісок, я знайшла пісок, ніхто ніколи не бачив піску?» і ви всі вже смієтесь). Прокинулись з думкою про те, що треба робити останній сніданкообід і порохи збиратись домів. Ще залізли до водички і увага(!) сходили в літній дуууш і стали такими чистими-чистими і навіть пахучими, зіграли в гру «закопай карімат Андрія поглибше в пісок і хай він трохи пошукає» і «з’їж все, що бачиш», внаслідок останньої, хлопці зварили таку зупу, яку інакше як «щось» назвати просто не можна було, ми догризли остатки моркви і огірків, я ще героїчно врятувала містера цибулину від загибелі (весною пророщу на віконці цибулину, яка бачила море), а справжнім останнім делікатесом для нас стала печена картопелька.
Спакували речі з зайвим кілограмчиком піску і ракушок всередині та й пішли собі прощатись з морем, так прощались, що аж зліпили ідеальну архітекторськи продуману фортецю з піску (навіть хлопцям сподобалось) і прикрасили її водоростями (теж моя перша фортеця в житті). Вирушили виходити з пляжу із зрозуміли, що нас четверо, години не знає ніхто, телефони розряджені, карти нема ніякої, розкладу маршруток/електричок до Одеси ми не знаємо, ну десь отако і починаються пригоди. Розпитали в людей, було близько пів 3 дня і саме тоді розпочався новий етап пригоди – дорога назад, ще дізнались, що маршрутки до Одеси їздять кожні 2 години, ну а так довго чекати нам,звісно ж не вигідно і ми почали стопити. Розділились, доля вирішила (короткі-довгі палички) хто стоятиме першими (звісно ж ми: ) на зустріч руху машин. Купили по пляшці води, дали одне одному п”ять, встановили правила, що о 18 ми маємо зустрітись на Потьомкінських сходах вже в Одесі і розійшлись по точках. Застопили першими буквально за хв 2 теж ми, так зраділи, але водій їхав до Іллічівська – теперішній Чорноморськ, а ми напряму хотіли в Одесу. Другий водій, вже з болгарськими номерами зупинився доволі швидко, мабуть вже через 10 хв, він теж прямував до Чорноморська, але ми вирішили, що краще рухатись, ніж чекати того одного-єдиного до Одеси і вирушили з ним.
Ми потрапили до ну дуже колоритного водія в піратській бандані, з кольоровим намистом на шиї і в смугастій матросці і повною машиною солодкої вати, а ще уявляєте, як вона пахне? Він виявився привітним продавцем вати на пляжі у Чорноморську і назвався «хакуна матата – сладкая вата», і ще розповів, коли в нього купляють вату, він розповідає вірші, отаке. Вилізли ми під самою бетонною назвою «ЧОРНОМОРСЬК» і біля світлофора (гарна стратегія стати після нього, це дає водіям нас роздивитись і наштовхнути на думку, щоб підібрали). Після хвилин 15 чекання нас підібрала шикарна машинка з водієм-юристом Льошею, який нам всю дорогу розповідав цікаві історії про Одесу, Чорноморськ, показував фото з його подорожей з дружиною, навіть завіз нас в сам центр Одеси до свого офісу, напоїв смачнючим чаєм, дозволив зарядити телефони (ще, ми зустріли ще одну україномовну Марту зі Львова: ) і пояснив як нам далі добиратись. Пройшлись по Дерибасівській, подивились на Оперний і зустрілись з Ольцею і Андрієм біля фунікулеру (вони добрались прямим стопом до самохї Одеси) і одразу ж побігли їстоньки до «Пузатої хати», ну а де ще їсти мандрівниками.
Поїли, трішки перевели дух, зарядили телефони і вилізли досліджувати Одесу, ну дуже ми хотіли фотографію з рюкзаками біля моря (швидше було ніяк, бо ж заряд). Надивились на одеські красоти, сфотографувались, навіть маршруткою проїхались (там коїлось щось дуже дивне, люди, ніби в поламаний телефон граються, щоб не було сумно далеко їхати, передають гроші і кажуть якісь слова, загалом, насміялись, але ті кодові слова, то виявились вулиці, до яких людина прямує). Потяг в нас був 21.30, тому злізши з маршрутки ми купили ще водички і посунули на вже знайомий одеський вокзальчик. Одразу залізли по своїх місцях (знову всі разом), трохи поговорили, потішились, роздивились трохи фото і втомлені позасинали до ранку. Прокинулись і нас знову обійняв Львів.
![IMG_20160825_175536_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160825_175536_hdr1.jpg?w=182&resize=182%2C137&h=137#038;h=137 "IMG_20160825_175536_HDR[1]")
![IMG_20160824_114136_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160824_114136_hdr1.jpg?w=203&resize=203%2C152&h=152#038;h=152 "IMG_20160824_114136_HDR[1]")
![IMG_20160825_103951_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160825_103951_hdr1.jpg?w=202&resize=202%2C152&h=152#038;h=152 "IMG_20160825_103951_HDR[1]")
![IMG_20160824_150509_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160824_150509_hdr1.jpg?w=202&resize=202%2C151&h=151#038;h=151 "IMG_20160824_150509_HDR[1]")
![IMG_20160825_201201_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160825_201201_hdr1.jpg?w=306&resize=306%2C230&h=230#038;h=230 "IMG_20160825_201201_HDR[1]")
![IMG_20160825_173936_HDR[1]](https://ingrechkawertust.files.wordpress.com/2016/09/img_20160825_173936_hdr1.jpg?w=306&resize=306%2C230&h=230#038;h=230 "IMG_20160825_173936_HDR[1]")
Дякуючи нашій улюбленій укрзалізниці, були ми у Франі десь по 11, як наслідок попропускали маршруточку до наступної точки – Калуша (та-та, про назву теж купа жартів, ну і то франківська область). Зустрів нас Калуш близько 13 години дня з дощем, холодом і сирістю, вирішили ми то діло поправити, поївши паштету на дитячому майданчику (та, як рагулі, але оскільки ми з наплічниками це нас повністю виправдовує практично у будь-якій ситуації) і вполювати тамтешньої аличі, місію було успішно виконано, зустріли ми, як не дивно ще трьох таких ж хворих на пригоди хлопців, впихнулись всі разом в бус до наступного чекпоінту – села Осмолоди, де, власне, і вже стартував наш маршрут Горганами. Прибули ми туди близько 17 години, самі розумієте, згаяли півдня на втомливу дорогу, ще й до того похмура погода в горах і безпросвітний туман – ознаки того, що часу для подолання маршруту в нас було доволі малувато ( а ось власне наш планований маршрут: село Осмолода — хребет Матагів — г. Висока (1803 м) — г. Ігровець (1804 м) — перевал Боревка — г. Лопушна (1772 м) — г. Велика Сивуля (1836 м) — г. Мала Сивуля (1818 м) — полонина Рущина — полонина Боярин — р. Салатручіль — р. Салатрук — село Бистриця, загальний кілометраж – 40 км). Так от, розпочали маршрут, планували дойти за ті декілька годин до г. Ігровець, але не так все просто: ) 
Початок маршруту прекрасний, одразу ж потрібно перейти через підвісний міст, від чого ми вже були оверексайтед, ну особисто я, бажано робити це всім по черзі, бо міст сам дерев’яний, а під ногами тече доволі бурхлива гірська р. Молода . Всі підйоми дуже шикарні, нам ну більше, ніж сподобалось ( але в першу годину походу я умудрилась застрягнути стопою між двох камінців, бачили б ви то видовище), вони ніби і з різким набором висоти, але якійсь плавні, чи що, тому ідіть самі і негайно тестіть ! Пройшли ми маціпкий відрізок шляху, як по дорозі почали траплятись білі гриби, ну і гріхом було б їх не збирати: ) А то все ж в дощ, потім залізли ми в малинники, мокрим було навіть навіть все обличчя, одним словом, ніби з душу вилізли, але однозначно малини ті були найсмачніші за все літечко. 
Ми вибрели на хребет, дорогою зустріли купу поляків, згодом почав дути сильний вітер, ставало темно і ми вирішили розкладати намет, холодно нам було настільки, що від запальнички тепла не відчувалось взагалі, пара з рота не йшла, кисті рук ледь згинались і втрачали чутливість, але ми ні разу не здались і як завше почали гратись у Бера Грілза, ми з Ольцею розкинули наметку, тим часом Андрій назбирав дров і розклав вогонь з мокрих(!), нам в цьому ще допомагає сухий спирт, правда. Знали б ви який це шик банально переодягнутись в сухенький одяг і обоже, перевзутись ( а хто котичок? Ольця, котра взяла з собою один кросівок, замість двох, ну тепер це не кросівок, а символ нашого вічного ідіотизму), або замотатись в спальничок і сидіти біля вогню і готувати їжу. 
Ну повечеряли ми як боги – макарошками з кетчупом і смаженими на вогні сосисочками, що для гір вже дуже делікатес: ) Був в нас план – в гори ж їхали на сам зорепад Персеїд, і що ви думаєте? Правильно, не побачили ми жоднісінької зірочки, через туман і хмарне небо, а щоб ви зрозуміли ступінь туманності, то в межах метра не було видно абсолютно нічого. Так от, поскручувались калачиками і поснули собі, соплячи, як малі діти. Десь о годині 4 ранку «–Андрію, тут чогось мокро – та шо ти балувана якась, то конденсат певно – нє, ти не розумієш, тут реально мокро *звук хлюпання по воді*» і просто намет вибухає сміхом, бо ми розуміємо, що ми погано поставили розтяжки і нас чючють, м’яко кажучи, затопило. Гордо вирішили поспати до ранку (хоч до 8), а тоді все налагодити. Ах, як смішно, якось непомітно ми все на світі проспали прокинулись аж о 11 ранку, о 11 ! 
Дуже мило виявили, що в нас абсолютно ВСІ речі, які були в рюкзаках мокрі, черевики мокрі, чай вже майже зробився сам, сіль розчиняється, і увага, в нас новий котічок, тобто я, історія така: хтось завжди-завжди, навіть за сухої погоди ховав паспорта до поліетиленового пакета на защіпки, а тут хопа ! ти прокидаєшся, а в тебе з паспорта тече вода, мило, одначе. І так чисто для довідки, в ту прекрасну ніч, температура в горах впала до +3 і додалась відсутність мережі. Так от, вирушили ми далі, не поснідавши, мокрі і холодні, але чомусь радісні, як слоненята. Ціль – дойти до хатини – притулку для мандрівників і хоч трохи погрітись і висохнути. Йшли ми зовсім не багато, близько 13-14 години ми були вже там, не уявляєте з якою радістю ми туди зайшли. Всередині доволі ідеально, як для людей, які звикли спати в наметах. І красуня того дня – пічка «буржуйка» ! 
Яка ж вона нам тоді була потрібна, ну, і ми не довго думаючи вирішили залишитись на ночівлю і на наступний день повернутись в Осмолоду (так, то перший раз, коли ми вирішили зійти з свого запланованого маршруту). Крім нас там ще вже, правда другу ніч залишилось ночувати троє хлопців з Києва – 2 Вови та Артууууууур (ви шарите про що я) і шишки. Тепер у нас сумарно: 2 айтішники, юрист, медик, бармен і фізик, нічогенький набір, пра? Пообідали ми зупкою з пакета, зробленій у «буржуйці», але вона виявилась божественно смачненькою і головне гарячою. Поблизу є джерело з водою (головне потрібно не думати про те, що вона жовта: ), купа чорничників і відносно легко знайти дрова, за мережею потрібно вилізати далеко на стежинку (і то вона там ледь працює). Загалом провалялись і погрілись, і насміялись ми аж до вечора (годинки так до 6), вирішили зробити солідну вечерю, розпалили великий вогонь на вулиці, оскільки дощ вирішив трохи припинитись, приготували гречечку з консервами, та чаю з лимоном (який різали кришкою від консерви, поки Андрій кудись зник). 
Потім ми з Ольцею по вечері героїчно (нас змусили) пішли мити посуд у холоднючій воді, і по відчуттях то просто аааа, дуже багато аааааа. Ввечері в «нашому домі» хлопці почали смажити маршмеллоу, на смак воно вийшло як підошва, але виглядало доволі мило і рожево (ні). Як можна здогадатись, електрика у горах відсутня, тому світла у хатині нема, а прибрати і влягтись потрібно 6 людям. І так, берете ліхтарика і притуляєте до пляшки з водою,такий собі лайфхак, який справді дуже допомагає освітити приміщення. Словом, позасинали ми вшістьох доволі швидко, правда сну ще передував традиційний ритуал «як не померти від сміху і не вбити сусіда ліктями», коли засинали, на термометрі було +17, та й взагалі, можна було ходити у футболці і ще можна було задихнутись від чадного газу, який виходив із «буржуйки», але ми ледь привідкрили двері з надією наступного ранку хоч прокинутись.
Прокинулись зранку із вкрай законденсованиим вікнами та з +6 в приміщенні, з чого ми вкрай були шоковані, бо зовсім не змерзли. Поснідали пластівцями прямо не вилізаючи із спальників, почали збирати речі і вирушати в дорогу. Попрощались з хлопцями і пішли далі, по дорозі почало траплятись знову море різноманітних грибів (білі, червоноголовці, моховики, синяки, маслята і маса інших !),загалом ми зібрали 6, уявляєте, аж 6 кг грибів ! також наїлись малинок знову як свинки і спустились вже до самої Осмолоди, звідти до Калуша, а далі у Франик. Наші пригоди у Франику таки продовжились, оскільки у нас ще залишилось декілька годин до потяга. Так от, наші попередні враження про нього були «ну такоє», а тепер, прогулявшись і розгледівши його ще ближче, то нам навіть дуже сподобалось ! А окремо потрібно виділити ціни і сферу харчування. На 70 грн у Франі можна поїсти і попити як свинка, що ми власне і зробили. Юзаючи наші улюблені maps.me ми знайшли Urban Space і там залишились обідати. Атмосфера прекрасна, а ще ми з Ольцею вперше спробували лавандовий мілкшейк (нєа, він не фіолетовий, як ми думали). Ситі і радісні ми, як завше пішли валятись на вокзалі до відправлення,але по дорозі різко змінили думку, бо побачили парк, і власне всілись там. Наговорились, насміялись,тим часом приїхав потяг і забрав нас у напрямі домів – до Львова ! Опівночі десь ми були на львівському вокзалі, прощались і планували наступний тріпчик.
Декілька доволі дивних годин в дорозі і ми з В опинились у Воловці – 2 (ну так пишуть квитки, які ми придбали на тому ж автовокзалі), вже за стандартом на вокзалі нас намагаються окупувати сотні таксисів, але ми не здались і взяли квитки на автобус далі – до Подобовця з відправленням о 11.18, ну і я ще з’їла помідоринку (так, це життєво важливо). Проїхались «з вітерцем», на одній нозі, в купі народу з наплічниками, але мені здається, що в цьому і полягає романтика і одночасно ж треш таких подорожей, а ще ми з В, як баранці вийшли не в тому місці і не в той час (не ведіться на уловки місцевих, що «оооон там, від підйомників собі тихо дойдете»), ну а в загальному натоптали ми парочку лишніх кілометрів по палючому сонцю. 
Вийшли ми як баранці не одні, а з якоюсь парочкою, ну і відповідно йшли весь час за ними, бо думали, що вони не топографічні кретини і на відміну від нас шарять, на якому повороті потрібно звертати до нашої стартової цілі – водоспаду . Але ні, топографічними кретинами з присутнім gps виявились вони, що дико приємно для нас:) Ну а тим часом ми з В додумались розпитати місцевих і нам люб’язно пояснили, що тре повертати направо і шукати послідовно 2 мости. Знайшли. 
Йшли ми вгору і йшли, нюхали квіточки і повітря, залипали на гори, ну загалом, все як завжди. Видряпались (не така там вже і велика відстань, просто so hot, що і рухатись важко) врешті до того розрекламованого водоспаду, погляділи ми на Шипіт, потішились, поштурхались з людьми, бо їх там буквально тьма. Вхід до самого водоспаду – абсолютно free (але не в час фесту, про нього теж будуть байки:), а суто під час Шипітfest – 10 грн, вам навіть чек вибивають. Вважаю, що це істинно правильно, бо всі гроші використовують для апґрейду території (там насправді дуууже чисто, що не може не тішити).
Загалом, круто, що саме в Україні він є, і навіть доволі красивий, але ж люди, маса людей, серед яких і пройти важко, я мовчу про те, щоб помилуватись краєвидом, або пофотографувати, а для закоханих парочок то пекло, мабуть. Ще один плюс, нами була канатна дорога детектед, тому хто хоче – гайда спускатись над самим водоспадом і річкою, але для слабонервних – не бажано: ) Далі піднялись трішки вище і настав момент істини. Та, для мене то тепер обід (подорожую, щоб поїсти в різних місцях, насправді ні) сіли ми обідати в прекрасному місці з виглядом на сам водоспад Шипіт (а має він 14 метрів, 5 каскадів і знаходиться на висоті 722 метри над рівнем моря, тому все дуже серйлозно, щобви собі не думали) лиш зверху, шикарно, я вважаю. Поїли божественної амброзії – паштетику з хлібчиком (я поїла, ну і потім ж сама і пошкодувала, бо гарячеее), В не їсть. 
Ну і почався підйомчик на ту вашу Боржаву, тоді це ще був мій перший раз на ній, якщо що. Знайшли якийсь потічок – як ж не поплюскатись, нам ж не по 18 і 19, зовсім нєєєє. Так от, перша ціль – гора Гимба (1491 м), згубили поворот на неї, але майже швидко зорієнтувались і таки вилізли. Є там також підйомники для «матрацників», і є можливість, щоб вас завезли туди з вітерцем вусаті гуцульські мущини на позашляховику, а ще не менш крута річ, в той день, коли ми були, проводився кубок України з даунхілу (прогугліть), така дико захоплива і головне до біса видовищна штука, і головне – хлопці абсолютно без відчуття страху – моя вам повага ! Ну а спонсор – головна фраза подорожі – «Мартааа, ну вставааай», ну а що, треба ж не тільки буквально бігати горами, але і насолоджуватись там краєвидами, рослинністю, повітрям і все таке: ) 
Підйом був гарячим, бо важко зберігати прохолоду в дикому русі про температурі повітря овер +30 градусів ну і як завжди за челендж було взято «не згоріти», ну, як було взято так і з тріском провалено. Що ж, піднявшись на сам хребет ідеться доволі легко і просто, але не вдягайте кеди, не треба, будь ласка, беріть трекерні черевики, бо там таки є ці чортові камінці. Далі ми не полізли на гору Стій (1681 м). Весь хребет покритий чорницями, там ну просто рай для їх любителів. Великі, товсті, круглі, фіолетові, соковиті чорниці і головне багато – то все Боржава ! Наша некст точка – гора Великий Верх (1598м), яку я чомусь постійно називаю “Високим Верхом”, бачили як хмаринка опускається на землю, але то вже лірика. 
Доповзли, але вже десь на тому моменті в нас були до біса згорілі, але досі щасливі писки. Після нього – трохи спад висоти і гора Плай (1330м) разом з метеостанцією. Так – с, перші враження і відчуття, коли бачиш ту метеостанцію – це «он де працюють ті люди, які уявлення не мають про прогноз погоди». А сам краєвид, по суті, так конкретно і не мінявся ні разу, а ще дуже лю оті вказівники в горах, які ніколи не показують правильного кілометражу і часу проходження, але вони гарні і там є телефони rescue service, так що за якихось там екстремальних умов в вас є навіть шанс вижити. 
З Плаю спустились до Воловця і цей шииик, коли ти відчуваєш цивілізацію (так само, коли і втрачаєш). Про цивілізацію: на самому хребті особисто в мене мережа була відсутня апріорі, ну і у Воловці на вокзалі вона з”явилась зникла, але то особливості операторів і везучість, тому дивіться самі. Напились ми водиці, купленої у”Рукавичці” (ага,там таке є, сам ібули в шоці, ще в чому іронія тієї “Рукавички”, що продавчиня як зазвичай у скпермаркетах сказала “приходьте ще”, ну ми звісно такі “та нє, яке ще, в житті більш нас тут не буде, і вгадайте хто там опинився знову, майже за тиждень? правильно, я) навіть не з горла, а з горнятка, ну але на бордюрі, д – дисонанс. Вигляд в нас був не дуже, і це ще ну дуууже м’яко кажучи. Варто було лиш бачити загар В – під футболочку і мій червоний писок. Потяг о 19.30 забрав нас, правда, плацкарт (наш вічний транспорт пересування) і ще й в різних вагонах. Я в компанії ВДВ”шника, в В – в компанії маленьких дівчаток. Ну але всі ці укрзалізничні історії хай залишаться при нас : ) 
Вночі вже були на рідному львівському вокзалі щасливі і замучені.
Щасливі, але ще сонні о 5.50 ми вже запхнулись на вокзалі в автобус з напрямом на с.Верховина, подорож була вельми трешова і гоцаюча, бо «- вам нічо не тисне ? *сидить закидана по вуха речима* – нє, хіба совість», але я навіть на півгодинки умудрилась і заснути. Добрались, підібрали Дзвіню, пюреху і бички. Далі напрям на с. Дземброня. Зловили автівку і вздовж по руслу річки Чорний Черемош годинку і ми вже на початку маршруту. Сіли перекусити, набрались енергії, розлінились, традиційно понили на старті і вирушили в дорогу. Далі було чарівне бобове дерево, С++ для чайників, прекрасні стежини прохолоднми лісами, водоспад, купа стоптаних кілометрів, приємні зустрічні люди, маціпкий водоспадик.
Зустрів нас собака, вирішив піти з нами, назвали його Еверестом, тепер у нас був власний Еверест:) Ще зустріли веселих чуваків з Франківська, які розказали нам, що протупцювали ту ж відстань, що і ми, але за 2 дні:). Мандрівка першого дня була настільки приємна і легка, що ми навіть не помітили, як їли фініки і одгягались тепліше від вітру біля підніжжя г. Піп – Іван Чорногірський. 
Підйом був доволі лайтовий, а за часом ми навіть не розраховували так швидко піднятись ! Краєвиди просто неймовірні, ми були ніби вище неба, здається, що ще один крок і ми б закутались по вуха у хмаринку, ехх. А ще геніальною ідеєю виявилось взяти з собою лимони, ну дуже корисна, поживна і втамовуюча спрагу річ. Поїли бубличків на вершині, обстежили стару обсерваторію Білий Слон (облазили все як дикі), нас обдуло вітерцем ну і ми помандрували далі на зустріч пригодам. Наступна ціль – дойти до заходу сонця до о. Бребенескул, де ми і по суті планували ночівлю. 
Дойшли ! Але нас підстеріг холод, вологість і відсутність зв’язку, зігрівались ми всім чим могли, швиденько приготували вечерю без вогню (взяли пальника, бо знали, що там проблеми з дровами, а нести з собою важко + складно встановити намет, бо ну дуже вологий грунт), обстежили територію, виявили, що біля нас розташувалось ще наметів зо 3, що не могло не тішити, попили чайку і живо залізли до намета. *півночі тулились одне до однго і туцялись в плече* Настав світанок, а з ним настало тепло, якого ми вже так хотіли. 
Поснідали як супергерої – вівсяночкою зі згущиком, поплюскались водичкою в озері, видряпались з западини, потішились зв’язку, вирушили далі. Мета дня – Говерла (і ще купа гір, які ми минали траверсами). Ну і знаєте що? Ми знову прийшли раніше, ніж запланували (а, ще з хребта глянули на о. Несамовите, поїли горшків, зустріли ще хороших людей по дорозі, покривлякались і навалялись). На мою думку, Говерла – це найдивніша гора зі всіх мені знайомих. 
Завжди здавалось, що люди їдуть в гори, для того, щоб насолодитись природою, прокачати скіли витривалості, набратись новими сенсами, надихнутись, набратись вражень, провести час зі своїми. Але нє, є особлива каста туристів, так-так, це саме туристи, а не мандрівники, яким нічого цього не потрібно, ми звемо їх «матрацники». Вони собі спокійно, машиною (бажано позашляховиком, щоб не сильно гоцало) добираються до туристичної бази Заросляка (ну або будь – якої іншої, лиш б покрасивіша) і звідти км 2 пішечки на Говерлу в гумових капцях, з пузом і мискою шашликів в руках, лиш заради того щоб “сфоткацця”. Загалом фі, тому ми тихенько поїли козинак, похіхікали, ну і вирушили з Говерли до пункту кпп, щоб набрати води (бо геть на горі закінчилась), тааа, і ми знову зустріли чуваків з Франика:) + РОЗДОБУЛИ ПЛЯЩИНУ ГАЗОВАНОЇ ВОДИ. 
Далі дорога доволі видалась рівнесенькою і переважно вниз, тому ми за планом рухались ближче до г.Петрос, правда вже трохи втомлені, але ж рухались. І тадам ! нас знову спідкала удача, і ми знайшли ну просто ідеальне місце для наметів. Вода близько (ну ми так думали, навігатор так думав, всі так думали, але як ми шукали ту воду фільм можна було знімати: пішли ми за руслом висохлої ріки, ішли – ішли хв 20, щось нас дьорнуло розділитись, добре, що знайшлись без засобів звя”зку, пролізли через дикі хащі і зарослі хто зна чого, але та, ми добрались до недоджерела, лееедве набрали води, знайшли гриба ! пра ніхто не пам”ятає, що ми з ним зробили:), ну і знайшли вівцю, що розклалась), є лавочки з накриттям, місце для наметів засипане ялиновими гілочками, щоб було м”якенько спатки і безпечне місце для вогню. 
Розкинулись, видихнули, перепочили, але момент, коли тре назбирати дров був необоротінм. Ми зібрались з силами, які різко звідкілясь з”явились і почали тягати гілляччя. Розвели вогонь, розклали намет, відпочиваємо, добре, але раптом пробігається стадо овець і делень-делень-делень своїми дзвонами. Приготували смачнезну вечерю ! Розляглись біля вогню і раптово виникає ідейка “а ну зганяємо на Петрос, близько ж” , реально захотілось встати і піти, але ми якось стримались і вирішили запастись силами на наступний день. Гарний вечір був, навіть Екзюпері почитали трошки. 
Вляглись спати і тут почалоооось, хтось тут дико базікав півночі “- вируби їх – ціхо, потерпи, ще чючють”, потім туцявся, в результаті все, що я згадала з нічних розмов зрання це те, що “НУ ЧЬО ПАРСОНС ГЕЙ, ЕММА ВОТСОН КИЦЯ, НАШО ПЕНІ СТРИГЛАСЬ, БАРНІ – МОЯ ЛЮБОВ” ну і все з тієї опери і знайшла на собі декілька свіжих синяків (ну але я люблю вас і вічно базікаючими і туцяючими). Поснідали і вирішили, що альо, нам ще на Петроса тре було мчатись. Пішли без води, їжі, та взагалі без нічого. За годинку – півтора ми були на вершині, правда лиш троє, (хє, може і четверо, бо до нас пристав пес Петрос) але були. Вниз просто збігали і нічого це не страшно:) Водииии, ех, як ми хотіли холодненької водички. 
Вернулись назад, і шо ви думаєте, ми поїли? Нєєє, ми зібрали речі і вирушили повз Петрос тримаючи курс на наступний пункт – с. Козменьщик. Йшли ми недовго, бо голод то дядько хитрий і він нас переміг, так красиво розкинулись, що аж ну, пообідали, здибали корову, провалялись там такий здоровий кусок часу, подуркували ми як діти малі, черговий раз. Знову зібрались іти з мрією, цього разу “роздобути кавуна”. Зона крутих гір плавно переходила на лісисту місцевість, а згодом у дорогу з асфальтом. Ну от і грські краєвиди для нас закнчились. 
Все, дойшли до Козменьщика, далі пункт с. Лазещина. День неділя, ми в чужому селі, гарно ( if you know). КАВУН, ЧУВАКИ, МИ РОЗДОБУЛИ КАВУНА. Але фішка в тому, що його тре з собою нести, фііі, а ми на той час вже перейшли в стан убітих крабіків, і ще дізнались всю суть “гуцульського кілометру”, коли вам місцеві гуцули кажуть, що ще туво пару кільометрів, може 2-3, то значить, що вам пиляти ще годин 2- 3 точно. Ха, а ми змогли ! Дорогою ми вирішили повечеряти в місцевій кафешці, навіть доволі красивій, а головне смачно (і приємний бонус – дешево).
Борщ, вареники, чайко – це було просто б – о- ж – е – с – т – в – е – н – н – о ! Вирушили на місцевий лазещинський вокзальчик (ну якщо металеві штирі, накриті дахом можна назвати вокзальчиком, то та, ми були на вокзалі), змерзли, як цуценятка, мозок проїв пікаючий семафор, загалом фі. Але всю ситуацію рятує наш магічний карпатський кавун – рятівник, і наявність wifi (аж скрикнула, коли побачила). Наїлись, напились, вмились, пра десь о 12 ночі і це все кавунцем, але нічо так, нам сподобалось:) Та не все так гладко, місцева “червона дев”яточка” підкотила неочікувано, але все закінчилось добре. 
Поїзд за графіком о 1.45 приїхав, ми елегантно запхнулись в купе і майже моментально повирубались, спали аж до самого рання, навіть не жужукали, що для нас не характерно. Прокинулись ми трохи швидше, ніж станція Львів, виявили, що профукали 1 кепку і сорочку, але хай то на щастя. О 8.10 ранечку ми, пакідані, але дико щасливі вже були на рідній землі !
Маршрут сплановано було дуже чітко і конкретно: Львів – Сколе – с. Коростів – г. Перекоп(в аборигенів вона зветься Митрівкою) – Сколе – Львів. Але тю, хіба буває все так просто? Правильно, буває, але не у нас. Був день неділя, 17 квітня, ми, геть не поспішаючи (бігли як дикі) вибрались до нашого улюбленого місця – львівського вокзалу. Спакувались у електричку, було все неочікувано тихо, але передостання станція і гойра ! – мущина з баяном (чи акордеоном, не суть), який дуже характерно задає почерк укрзалізниці. Енівей, це всіх розвеселило : ) , навіть тих, хто до того не дуже сумував. Станція Сколе.
Ми висунулись на місцевому залізничному вокзалі і кабанчиком помчали шукати як добратись до с. Коростів. Добрались швидко, вчасно і майже пафосно – місцевим бусиком.Самі аж в шоці були від цієї блискавичної пересадки з рейкового транспорту на 4 – колісний по 7 грн. «- Дзвінь, навігатор каже нам туди ! – ну та – тоді розвертаємось і йдемо в інший бік !». Так, ми ніколи не славились адекватністю ходу наших думок і дій. Взяли свій звичний темп і потупцяли. Прийшла ідея «треба поїсти». Йшли ми через село, тим часом до нас доєдналось 2 собаки – Блек і Джек. Тепер у нас є свій блекджек ( if you know what I mean ). На якомусь роздоріжжі хтось , не будемо тикати пальцями хто, сказанув щось типу “ну нашо нам той навігатор, якщо ононо маркери видніються, йдем за ними!” Ну ми і пішли. 
А потім дорога раптом закінчилася (як виявилося, вони мають таку властивість). Згадали про навігатор. Навігатор сказав: “що самі намутили, тепер самі і розхльобуйте” і далі тільки зловтішно записував наші блукальні петлі, гаки і зигзаги. Геніальний вихід із ситуації полягав у тому, щоб шустренько згадати, що Митрівка десь на північному заході, і напряму попертися на неї. Напряму – тобто почати в лоб штурмувати першу – ліпшу гору (насправді не першу – ліпшу, а ту, що зліва). Ледве видряпались по – собачому (на всіх кінцівках які є повзли), але швидко, бо перший раз почули як рипають дерева від вітру, і це насправді 8 з 10 за шкалою стрьомності. 
Наступні години 2, ми йшли вгору і вгору, але що дивно, що до вершини ніяк не могли добратись, бо толком ми не знали своєї локації, ну тобто знали, але приблизно настільки: *розмова з ґуґлом*
Але різко зрозуміли, що щось тут не те. Це wikiloc – заговір ! Ми бачимо гору з хрестом на вершині, а на г. Митрівці (куди ми збирались) хреста немає. І тут нас осінило, ЦЕ ПАРАШКА ! Йшли на Митрівку, прийшли на Парашку, типова ситуація, що ж тут скажеш. Ми дочапали до підніжжя і вирішили зробити брейк на печеньки. Насміялись самі з себе, набалакались і вирішили взяти курс одразу на вершину (вершину Парашки). І тут на нас налетів вітер. Просто здуваючий, аж рухатись і дихати до неможливого було важко, але ми знову вижили – безсмертні ж. Посиділи на вершині, скручені в калачики і розплюхані по землі, щоб не здуло, але посиділи. 
Вирішили спускатись. О, як ми спускались ! Це було феєричніше, ніж підйом, бо ми не спускались, а майже летіли, в чому нам допомагав той зловіщий вітрюганисько. Знайшли прекрасну галявинку, розсілися і взялися за серйозне діло – їсти. Поміж це все нам вручили корони принцесок, я походила вперше в житті босяка по снігу ( відчуття вау ), з’їли торт з вершками (та – та, ми не можемо, щоб щось таке дивне для гір з собою не взяти), добре відпочили і знову дорога чекає. Спускались довго, за цей час встигли проговорити про все на світі, пожалітись одне одному, постібатись, поїсти білої шоколадки ще з лютого, набрати смачнючої води ( я її ще вдома допивала, ммм), зустріти концептуального мущину, який подорожує лише босяка, повалялись і надивились на небо. До електрички ми ідеально встигли, але перед тим, як завжди запаслись сочком, цього разу гранатовим.
Дорога розпочалась з пошуків води (знайшли! тобто внучок Андрій набрав у доброї бабуськи з кринички) і потихеньку пішли собі на зустріч пригодам. Для перших метрів 300 фраза «ну що, розкидаємось ооон біля того зеленого будиночка» стала топовою, але згодом ми увійшли в ритм Карпат і це геть швидко минулось (ага, ми почали думати, щоб розкинутись десь під лісом). Перша приємна зустріч на шляху – пані полячка з паном поляком на роверах, з якими ми мило (наскільки змогли) побесідували, побажали одне одному гарної подорожі та розійшлись у своїх напрямах. Ішли ми ішли, потім ще ішли, тоді ще, так разів 15 ішли – ішли і вирішили, що отако іти без їжі геть невесело і сіли на свій перший офіційний перекус. Їли все, що їлося (предаємо привіт сирчику «Янтар» і його консистенції, бо мали можливість зробити фондю в горах) і пили водицю так, ніби в нас у наплічниках її безліміт (не думаючи про можливу нестачу того добра, бо ніби ж вододільний хребет, як-не-як, води мало бути маса + всі інтернети і gps про це нас детально повідомили, а в результаті наткнулись на її вічні пошуки ). В принципі, кожен з нашої дрім тім мав з собою по дволітровій пляшці для води (прос
то маст хев, інакше зсохнетеся), тому при першій ж блакитній стрілці, яка вказувала на джерельце, ми збиралися її набрати. Вода там була, але я сумніваюся, що навіть котяра, який звик до її унітазного еквіваленту, став би ту воду пити. Коротше, то була просто стояча калюжка, а перше правило тру туриста “Ніколи не брати до писка застояної води”, тому ми плюнули, зібрали речі і почапали далі. Ішли ми ішли, а тим часом почався різкий набір висоти і ми були захоплені тією красою, яка враз почала з’являтись навколо, всі ті шпилі гір, що дірявлять небо, свіже повітря, квіти, спів пташок та шелест листочків. 
Відповідно з висотою почались різкі віджимання, присідання та всі можливі гімнастичні трюки (Андрій, день добрий), і тут хопа! в один прекрасний момент нас зловила гроза (чуваки, гроза в горах, то здається до біса романтично і красиво, але нє, бо ти кидаєш той телефон від себе геть далеко в кущі, навіть якщо він вимкнений, блискавка від тебе б’є за лічені метри, ну і ти по суті знаходишся у хмарі, ще й хлопці пішли по воду, бо вичерпались запаси, а ви стоїте такі красиві, в дощовиках, вдаєте ніби Ghostbusters, і злизуєте водичку з листочків дерев, бо питки хочеться більше, ніж жити, (а і raincover на наплічники – то вєщ !). 
Злива минула, хлопці повернулись з каламутною водицею (причому такі вбитенькі, ніби самі тої водиці насинтезували), ми щасливі, спокійні, мінімально перепочилі, помандрували по маршруту далі. Чимчикували ми так практично весь день (ще не знали, що чекає далі), не сходячи з маршруту і думаючи «ну ооон ще чючють і вже той Пікуй». Настав час ікс – пошуки містечка для отаборення і все таке. Знайшли ! Разу так з 3го, але знайшли, мало бути з красивим краєвидом (ви ж розумієте, фоточки а-ля гори, намет і мої ноги), але вийшло під лісом, бо мало не здував вітер. Фініта. Вогонь розпалили, наметки розклали, дров нарубалинашукали, водички роздобули (окремо про водичку: якимсь дивом начерпали її з напівзасохлого потічка, разом із милими ногастими личинками і іншою живністю. Спочатку всі казали, шо нє, ми ту воду некип’яченою пити не будемо, фі, потім ж часто в кущики бігати прийдеться, але під 30 – градусну спекотню хлебтали всі як коні навіть з личинками. Насправді, то так робити не можна, і це нам дічайше повезло, що нікого “Атоксилом” відпоювати не прийшлося. 
Настав час вечері, правда в годині 10 вечора, коли практично вже темно і ви намагаєтесь не повбивати одне одного, і як мінімум не повиколювати оченят. Трапеза була сповнена трешу, гри «гугл, ану знайди казанок в темряві», «фііі, хто заляпав мій ліхтарик в кетчупі, фіі», гречечка з кетчупом для дітей і хендмейдна тушонка, і увага, БАКЛАЖАНИ, та – та, нам не було влом нести на собі зайві кілограми тих баклажанів, лиш заради того, щоб потім Павло зробив їх за своїм секретним рецептом (вийшло ну такоє: «я не знаю, які на смак ноги, але це мабуть еквівалентні смаки»), але це все пригода, тому зараховано! Чай з мухами (якби Дзвіня ше тоді була вегетаріанцем, то прийшлося б той чай той переварювати), пічєнюхи зі згущиком додали вечору ще більшої колоритності. Нічне небо, яскраві зорі (ага, навіть ми, короткозорі розгледіли) і світлячок Боря то тепер окремий різновид щастя. Натовклись, насміялись, наговорились, нагрілись біля вогню і порозлазились по наметах спатки, але «я гусінь, я бісова гусінь», мемуарчики на ніч, ще приємні наметові розмови і міцний солодкий сон аж до ранечку.
Повернулись на маршрут, запаслись водою і перепочили, але не все так просто, бо не даремно ж кажуть «хто не йшов на Пікуя, той не бачив нічого», ну слово “нічого” ви самі можете прекрасно замінити на риму, яка туди аж проситься. Суть в брилах, через які треба перелазити (ніби ізі, але якщо доплюсувати важезні наплічники 45 л+, то не дуже), колючий ялівець, вузенькі стежечки, круті підйоми і спуски, але ця краса того таки вартує ! І знаєте що?
Спуск. Більше години під нереально крутим нахилом поміж ялівець, але ми вижили, навіть швидко знайшли місце для табору. Це було найкраще місце для намету евер. У нас був навіть свій власний стіл з лавочками! (щиро дякуємо, що є ще такі прекрасні люди – мандрівники, які його там залишили і тим самим зробили нам велике добро, вам плюснеться до карми, чуваки. Знову розклали наметки, сходили по воду (на цей раз без GPS ми б її ні разу не знайшли), полазили по деревах ( та – та, ми безсмертні), зробили свою зону комфорту посеред диких Карпат і взялись за приготування вечері. Корона дістається Андрію, за номінацію «найкращі макарохи походу», вітаємо ! (корону було вручено практично через рік після мандрівки, але це не суть). І з розряду дивні речі в горах – дивна річ 3 і 4: надувна подушка і кисло – солодкий соус, приз у цій номінації дістається Максу.
Можу заявити, що вечір у нас виявився дивенно – прекрасним, надивились, як сонце іде спати, навалялись біля вогню, сміялись, раділи життю, розказували історійки, побачили як летить літак, шикааарно повечеряли, намріялись, грілись, і ще це так круто відчувати той дух, коли ти не один, коли тебе є кому підтримати, або пнути і сказати «ей, ти що, в сосну вдарилась?». Заснули.
Прочекали ми на трасі доволі довго, бо наші водії не дуже охочі до мандрівників у своїх салонах дорогих автомобілів. Врешті зупинилась перша машина, але місце виявилось лише для двох, але нас аж семеро ! Розділятись так кардинально ми не хотіли, але знайшли як використати цей шанс. Поруч довгенько стояла бабуся і теж намагалась зловити попутку, але їй це теж на вдавалось. Так от, виявилось, що ми застопили авто для бабусі ! Не очікуючи самі, отако зробили добро. Наступні години 3 були геть невдалими і ми не розраховували в той день виїхати з гір взагалі. Але дива є, і нам зупинились ! Водій готовий був взяти трьох, ну і ми погодились. Макс, Настя і Павло поїхали першими до с. Нижні Ворота, а ми (Я, Андрій, Оля і Дзвіня) так і залишились стопити далі, знову ж безуспішно на дооовгий відрізок часу. Тим часом водій доставив наших до села, і вони вже рейсовим автобусом вирушили від с. Нижні Ворота до Воловця, а ми все чекали і чекали. Але якось так склалось, що той самий водій повертався назад (був очевидно місцевий) і запропонував нас теж підкинути, але вже до самого Воловця. 
Так от, ми ніколи не забудемо цієї поїздки з ним, було ж феєрично ! Він виявився дуже колоритним мущиною, який не зовсім легально переганяє автівки через румунський кордон, та і взагалі прокручує всякі такі ділішки. Порозпитували чи часто йому доводилось зустрічати стоперів, на що він нам розповів історію про «тогово, як його, курва, хіпстера, во ! сидит туво в мене в салоні таке на пріколі певно вкурене, босе, позаплітало патли тими дредами, довбе в бубни, збоку падруга, якась певно тоже вкурєна, в такому дранті задегнене, розказує шо йому то всьо по кайфу». Зустрілись всі разом на воловецькому вокзалі в стані «убитих крабіків», повалялись, попили СОКУ (та ми про нього від початку подорожі мріяли !). Хотіли взяти прямі квитки Воловець – Львів, але нє, життя не буває таким простим. Квитків не виявилось, тому ми змушені були вибирати між ночівлею на вокзалі, або їхати до Стрия. Ми обрали Стрий. Доїхали чудово, похихикали на станції Славсько, з алкотуристів, поїли ложкою хліба, покричали «хто віджав наші бички», нас гостинно на стрийському вокзалі зустріла Катюха, ще й на додачу з апельсиновим сочком. З Стрия ми впхались в автобус, правда їхали на наплічниках на підлозі, скрученими в калачик, але це не мало ніякого значення, бо ми всі разом, щасливі, замучені, з згорілими носами, але разом і це головне ! Львівський вокзал знову прийняв нас, знову “а таксі вам не тре?”, шум і гамір рідного міста. Все, ця мандрівка добігла до кінця, а емоції від неї живуть і досі, чому я дуже тішусь. В ось такі моменти дійсно відчуваєш, що живеш.
ingrechkawertust.wordpress.com 