Отже, за вікном останні дні грудня 2016 і вже наступила саме та пора, коли згадують набуті скіли, 
пройдені життєві уроки, стоптані стежки, прочитані книги, та врешті пережиті прекрасні моменти та емоції. 
Загалом, рік видався прекрасним та сповненим масою всього нового та цікавого, перепробувала і навчилась стільки, що аж уххх (дуже тішиться). 
Досі не можу повірити, що з однією людиною може відбутися стільки всього доброго за такий короткий період часу ! Побачила море (вперше за 18 років, до речі), весняні гори, влаштувала марафон Star Wars, просиділа практично всю зиму і трохи весни в анатомці з наформаліненими органокомплексами, ох, розіслала листівки, побувала на лекції британського нейрохірурга – Генрі Марша (навіть можу похвалитися автографом), влаштувала собі free – day серед тижня і пройшлась музеями, аж якийсь спокій здобувся. 
Сталось чудо – купила перші ліпші джинси, які приміряла, зрозуміла, що щось справді хороше для себе можемо зробити лише ми самі, завела нарешті блог, повен гарноти, принаймні я так думаю.
Наступило вісімнадцятиліття, якого спершу чомусь дуже боялась, а потім провела його в тісному колі друзі за лате з тортом і всі страхи зникли (і та, цифра в паспорті ще не робить нікого дорослим). Відпустила зі свого життя багато людей, ні про що не шкодую, все пішло лиш на краще, як і мало бути, почала малювати акварельками, наполювала колекцію листівок, яку дуже лю, зрозуміла, що якщо хочеш квітів – купи (досі тішить весняний темно-фіолетовий тюльпан), навчилась складати орігамі – журавликів, відвідала серію лекцій Quantum Макса Кідрука і дізналась трохи цікавого з фізики, 
вперше викликала поліцію, пошвендяла по театрах, правда у філармонії та опері по разу (але обіцяю виправити), надивилась на заходи сонця вдосталь, їла піцу на Марсовому полі і вчила латинь, отримала корону, виростила сукулент, який дуже давно хотіла, 
почала бігати, сходила до Міхалка на акустичний вечір, ще для мене цей рік став роком готування смакоти, стільки всього нового і смачного навчилась аж пищу (з улюбленого – паста з печерицями, сирна зупа, фруктові галети, печиво, запечене м’ясо і королева – вівсянка зі всім-всім). Ще минув рівно рік від випуску, оцінила смакоту смузі, вперше давала свідчення поліції, пережила ну дуже трешову нічку у Славсько, знову загоріла як дурко, отримала досвід роботи у кардіологічному та травматологічному відділеннях госпіталю, з’їздила на Зашків – фест (саме там були найчарівніші заходи сонця), 
потоваришувала з тьмою хіміків, вивалялась в болоті по коліна, промокла до нитки, була обсипана холі – фарбами з ніг до голови, та повернулась без пригод : ) Затусила з виконавцем, потримала в руках ствол (тсссс), був стоп з дівчиною, зв’язала шарф, прогулялась по колії, нюхала нічний весняний цвіт, заробила перші гроші своєю працею, загубилась в горах,
походила із загіпсованою лівою рукою, наїлася весняних ласощів по зав’язку, втратила кудлатого друга, пробігла Боржаву за день, була сама у вагоні потяга, побачила аж 2 величенькі водоспади і трохи більше маціпих, побувала у Чернівцях і відповідно у українському Гогвортсі, пережила 12 годин загального вагону, продала квиток на фестиваль, бачила будинок – корабель, півроку тому познайомилась з Н, і тепер ми більше не розлучаємось надовго, проводила сонце на Лисій Горі, 
ходила замотана у плед по чужому місті, прожила незліченну кількість днів у наметах, будувала піщаний замок, бачила чайок, об’їдалась чорницями (навіть для мами привезла, дрібниця якась, але досі пам’ятаю ту радість). Проводжала нічні літаки у аеропорту з оливковими булочками, оптимізувала час, бродила Франківськом, ночували серед гір з киянами, їла паштет у невідомих двориках у Калуші,
співала пісень під гітару на даху багатоповерхівки, шлялась по Личакові, збирала ракушки, бродила серед туману в горах, була вище хмар, грілась біля вогню літніми вечорами, збирала гриби і малину, проводжала потяги, скуповувала книгарні, волонтерила, жила на кафедрі біохімії, прогулювалась Мармаросами та горганами, грілась чаєм в гуртожитках. І взагалі, 2016 для мене то рік контрастів – обідаєш ти у Найдорожчій ресторації Галичини, а на вечерю в тебе дешева піца, або зараз ти у Опері, а через 2 години вже граєшся мафію, працюєш у Леополісі, тобі стукають у віконце і годують шаурмою, дивина та й годі. 
Ще придумувала подарунки, мочила ніжки у морі, збирала ракушки, облазила все закулісся театру Курбаса, обіймалась з Андруховичем, читала Жаданові вірші білоруською, подружилась з Гудімовим і нарешті запам’ятала як виглядає мій декан (напевно). 
Ще часто пакувала наплічники, навчилась ловити моментом і навіть трохи частіше радіти життю просто так, пройшлась по всіх вагонах потяга, зайнялась йогою, назбирала ракушок, постопила вдвох з Н, бачила сніг влітку, побігала по глибоченному снігу, тримала в руках малого їжачка і дізналась, що вони люблять морозиво, бачила Депеш Мод, слухала Савку, робила красиві фото, знайшла улюблений фільм, майже перестала боятись змін – обстрижене волосся по вуха і дірка в хрящику – от яскравий приклад. 
Бачила мольфара, ходила кордоном, купалась в Черемоші, губила квитки на потяги, потрапила нарешті на Дай дарогу ! і похнюпила носа під весняного Піанобоя, відпочила на Шипоті. Ходила по підвісному мості, спала на плечі, гралась настільний футбол, дивилась фільм у парку, грілась біля буржуйки, була капітаном корабля, зустрічала морський світанок, полювала кавуни, відвідала Woodstock, зловила соліста Мері, грілась 39 – градусною температурою влітку, ласувала піцою на газоні, форум форумила, отримала улюблену листівку, вчилась грати шахи, ростила кактуса, читала книги, називала кота, вибігала з потяга серед ночі, збирала каштани до кишень, кидала в качок огірками, робила дурниці, проводила теплі вересневі вечори, отримала досвід роботи репетитором, привласнювала медіатори, тестила трамвай на Сихів, завалювала кафедральні тестування, виростила вазонок, пила чай з патанатомом, радісно чек-інилась у стоматолога, швендяла Одесою і ще масу незабутніх дрібниць, які роблять життя яскравим !
Загалом, я дуже вдячна 2016 року, що він у мене був і я в нього, ці триста з хвостом днів дали мені трохи краще розуміння того всього, що відбувається безпосередньо, як навколо мене, так і у моєму житті. У свої 18 і чючють я нарешті зрозуміла, що люди як з’являються в житті так і йдуть звідти, а залишаються лише кращі та свої, перевірені роками і всім-всім. І ще дякую тому шаленому року за кота, бо love is on the air, Ольцю, Дзвіню, Андрія з Андріаною, Сашка, Катю, Віку, навіть трохи за Володьку, і за маціпого Снеліуса !, ну та і шо вже, за одногрупничків теж дякую, і за те, що в мене виявилось зовсім не криві ручки, якщо ними правильно керувати, і за купку книг на полиці, ще за алергію на шоколад безмежно вдячна (нє). Ще б розказати чого я навчилась, але нє, зате знаю точно, що стала трошки кращою, ніж була рік тому. Щистя – радсті бажаю собі і іншим у наступному році, любіть !
там внизу те, що відбулось –
Ну от і додумались. Власне сам мармароський масив височіє на кордоні з Україною та Румунією, саме з тієї причини ми були зобов’язані зробити дозвіл у прикордонної служби за 2 тижні до подорожі *посилання як отримувати дозвіл*- 
Початковий напрям Львів – Солотвино (та, повний потяг забитий курортниками, як б це сумно не звучало), сумарний час в дорозі – більше 12 годин в загальному(!) вагоні, які ми ледве-ледве пережили. Було ще б дуже прекрасно, якщо б хтось (я) не загубив квитка, але все вирішилось доволі просто і ми з полегшенням розпочали свій довгий шлях. Їхалось спочатку гаряче, тоді вночі холодно, бо почав падати дощ зі зливами (а ми в гори зібрались), тоді боляче, бо важкувато їхати на твердих укрзлізничних полицях у позі зю, трохи сварливо, бо ж загальний вагон, але то все лише початок. Що дуже дивно, попри те все, нам вдалося позасинати на декілька годинок і хоч трохи набратись сил. 
Виповзли ми з потягла близько 10 ранку наступного дня і почали активно довідуватись о котрій вирушає автобус з напрямом на с. Ділове, звідки власне і розпочинався наш маршрут. Прогулявшись трохи самим Солотвином, а це таки куротне містечко, нам не сподобалось абсолютно нічого, якісь суцільні контрасти на контрастах, на одній і тій ж вулиці прокладено дороговартісну бруківку, або просто асфальт, а через 20 метрів, вже розбита грунтова дорога, і так періодично. Та ж сама схема з архітектурою, можна сказати, що вона як естетична частина міста, відсутня, знову ж таки маса контрастів, то розвалена шевченківська хатина, то дорогий пентхаус з овернесмаком. 
І ще про запах міста – це щось середнє між вареною сіллю і сіркою, на такого собі любителя, скажемо. Єдиний плюс псевдоцивілізованго міста є транспорт, гарненько прийшли на автостанцію, роздивитися графік, купили квитки(!), практично без запізнення приїхав наш транспорт, речі нам запакували до багажу і ми навіть сиділи. Їхати від Солотвино до Ділового приблизно годину, тому ми швидко добратись до пункту призначення. Вийшли ми прямо під прикордонним пунктом, зібрали документи і зібрались до самих прикордонників забирати свій дозвіл. Ходили ми попід ґратованим парканом хвилин 20, поки нас хтось помітив, і ще така цікава річ, що це, мабуть, найчистіша та найдоглянутіша територія всього Ділового з купою квітів, паркани сталеві, купа охорони, фото/відео забороняється(нас справді попросили видалити зроблені фото, але, але). Хотіли ми набрати води в дорогу, помирились до когось на подвір’я, в нас забрали порожні пляшки і повернули їх без води, але там був скарб – повні вінця смачнючих різних домашніх компотів (дуже вдячні цій прекрасній жінці, робіть добро).
Діло підходило ближче до обіду і нам потрібно було поїсти, але ні, то ж були б ми, не заспокоїлись, поки не пройшли хоч трохи, не зважаючи на те, що сонце в зеніті і смажить,як в пеклі на сковорідці. Знайшли підходяще містечко і розпочали свою обідню трапезу, підзарядились (бутери Павлової ма – то любов), переодягнулись, гарно позашнуровували взуття, перепакували рюкзаки і вирушили на зустріч пригодам ! Спочатку було ну дуже гаряче, але потім трішки почало рятувати те, що ми залізли в лісову частину, добрий кавалок часу ми йшли повз ‘стрімкі потоки-ріки, де смерічок ген розмай !’, до слова, ті потоки- ріки – це був п. Білий, то все вгору і вгору, ніяких тобі полонин, тому в нас почав вмикатись режим равликів, але не надовго, бо то ж ми. 
Почались пригоди, замість довгого петляння ми, иии, ну як ми, Андрій, побачили короткий шлях (не по гарній дорозі, звісно) і вирішили вкоротити собі дорогу, в результаті ми залізли в кущі з болотом, колючками і ще хто зна чим, але ! то справді була коротша стежина. Увімкнули режим Флеша тоді, коли почули грім (мда, то був наш перший грім в горах, бо завжди в нас була гарненька погода), той день в горах був доволі коротким, і пройшли ми мало, бо вирішили аж по обіді. Так от, шукали ми гарне місце де б то розкласти намета, йшли ми йшли, навіть трохи під дощиком, підкріплювались сухофруктиками (то найкраща піч для перекусів в горах, ну, ми кращого чогось не пробували), робили лимонне пійло (1.5 л води і цілий лимон, активно збовтуючи і мммм, лісовий запах, п’єш таку каламутину і пити ще довго не хочеться, загалом, добре втамовує спрагу).
Ну і як показує нам локація знайшли ми ночівлю на полонині Лисичій (то ще до Попа – Івана Мармароського), ще чисто теоретично, ми могли б в той день на нього піднятись, але не ризикнули через жажливу видимість і туман. Полонина Лисича – то ідеальне місце для ночівлі в наметі, навколо море чорниць (навіть на нашій ‘веранді’ , можна було їх їсти, не вилазячи з намета), гарний краєвид, навіть дрова менш-більш сухі можна було знайти, місце для вогнища гарне і практично без горбів в наметі. 
Приготували щось схоже на вечерю (смачнючу-смачнючу, до речі, бо як макарони з м’ясом можуть бути бридкими?), з’їли приємний бонус у вигляді шоколадної пасти з ‘Марією’ і поховалися в наметі. На вулиці 7 вечора, ще майже світло, а ми вже спати залізли. Щоб виправити ту несправедливість, довелося нам ще трохи побушувати і вирішити почати шукати зубну пасту (про біль: то коли взяв зубну пасту, відкриваєш чохол від зубної щітки, а її там нема ! ). Знайшли ще якихось цукерок в кишені спальника і швидко заснули. 
Мали прокинутись ні світ, ні зоря, але знову трохи наспали забагато (прокинулись близько 9-10), що для гір неприпустимо, тим більше у не дуже сонячну погоду. Зробили вівсянково-чорничне снідання (Андрій, привіт), розгребли тумани навколо нас і сміливо вирушили в дорогу (ми ще не знали, наскільки цей день, а саме рівно середина літа, 15 липня, буде дивним). Адекватна ціль дня – покорити г. Піп- Іван Мармароський, не зовсім адекватна – добігти до г. Стіг (так-так, саме добігти). Розпочався маршрут з найкрижанішого джерела евер, набрали водиці, вмились, піднялись трохи вище і побачили їх ! величезні кам’янисті брили мармароського гірського масиву, та ще й в хмарах і тумані.
Загалом, погода в той день була дивовижна, ніякого пекучого сонця і холодного дощу, загалом клімат саме для мандрів горами. Йшли ми більшість шляху попри прикордонні стовпці (це дивне відчуття, коли зліва – гарнезна карпатська Україна, а зліва – повністю затягнута туманом і полонинна частина Румунії). Дуже було приємно зустріти парочку десь за 50 і згадати, що “love is in the air” і помандрували ми далі. На дворі 15 липня, ми зиркнули вниз біля самого Попа, а там гірка снігу ! Бруднуватого, але снігу, уявляєте, сніг в серединині літа. От любимо гори, бо вони завжди дивують. Покорили нарешті нашого другого Попа ! Відчуття ще ті, вершина гори не схожа ні на одну з тих, які ми підкоряли до того. 
З дуже монолітних кам’янистих брил, покритих мохом і лишайниками, по яких дуже гарно можна собі полазити. Часу обмаль, тому ви вирушили далі, спуск доволі крутий, переважно змійками, спускалися нічого собі не підозрюючи, сміялись, робили маленький перекус сухофруктами і помітили здалека жовту пляму. Спустилися нижче, зрозуміли, що то людина. Цей мужчина був віком десь за 60, у вишитій сорчці і штанях, схожих на шаровари, представив себе нам українським дзен-буддистом-мольфаром (і така нездійсненна мрія, як зустріти в горах мольфара вмить здійснилась !)
Розповідав Він доволі багато про себе, як ми дізналися і що запам’ятали то це те, що Він мандрівник з Києва, проводить кожного року ціле літо в пошуках ‘чогось’ в горах, молиться і медитує (не знаю, може хто помічав на вершинах Карпат такі рівненько наскдадані купки каміння, так от, це місце для молитви цього монаха). Він колишній викладач музики у Санкт – Петербурзі, розповідав про свої учнів, про те, як Його радянська влада заслала до психіатричної клініки, про його ставлення до природи, загалом, ми просиділи з ним години 2, мабуть, на кінець ми були шоковані, бо ніхто з нас в таке не дуже вірить, але наскільки ж Він детально описав, що кожен з нас собою являє ! Сказав, навіть хто найрозумніший (з вигляду не визначиш, бо нас двоє окулярників) і всякі такі деталі, які знаємо лиш ми. Загалом, то дуже були дивні відчуття, ну дуже. 
Ще зробили фото і Він попросив передати цю знимку його учениці зі Львова – Марії Триліс (цілком реальна людина), бо Він не користується ніякими засобами зв’язку, каже, що перебивають дуже йому зв’язок з небом. Годину, чи навіть більше ішли ми мовчки, бо нічого було говорити після такої доволі дивної зустрічі, поки мовчання не перебили прикордонники. Два такі доволі собі колоритні мущини, обоє у військовій формі (не знаю чому я запам’ятала саме це, але от: вони були якісь дві прямі протилежності – один такий класичний дядько – гуцул з полонини, розмовляв такою чистою закарпатською говіркою, в розхристаній сорчці, а інший – на вигляд дуже статний, російськомовний, він, до речі, перший кинувся до нас перевірити чи є в нас документи, почав детально звіряти номери паспортів, і всі такі деталі; а дядько гуцул – прикордонник з полонини спитав чи була гарна дорога, уточнив чи після нас ідуть ще якісь мандрівники, побажав гарної погоди і дороги, отак ми і розійшлись). То був овернасичений день, от спустились ми з Попа і за логікою речей, стежина мала б бути пологою і прямою, але та де там ! 
Ми ще годин дві ішли виключно вгору, потім зустріли отару овець з дзеленткаючими дзвониками на шиї (наробили шуму на всі гори), сіли на перекус, пра ледве потім поставали, бо важко різко робити привали під час інтересивного руху (щоб ви собі розуміли, за той день було пройдено 30 км, 30 км пішки !, уявляєте ?). Неадекватну місію ми успішно провалили, бо до Стога ми таки не дійшли, бо вже почало смеркати і ми шукали де б зупинитись на ночівлю (а, ще почало легко гриміти), знали б тільки яка навколо краса ! Довелось спуститися трішки нижче (до підніжжя г. Ненєска, або Міка Маре, хто як її називає). Локацію ми вибрали доволі вдалу, бо поруч було джерело, але трохи моторошнувату, бо недалеко від нас зупинились теж якісь мандрівники, мокрі дрова навколо (о, як ми розпалювали той вогонь), м’яка земля з мохом, яка провалюється.
Загалом, ‘зігрілись’, поки готували вечерю позалазили до спальників і сопіли. На вечерю в нас було щось дещо дивне – гречкомакарони !( ми нормальні, просто залишилось ще трохи макаронів, а суто цією порцією ми б не наїлись, тому вирішили взяти ще гречки до них). Вийшло доволі смачно, ще добавили рибних консерв, наварили чаю зі згущиком і почали вкладатись спати, а ще навколо був страшенний туман, крізь якого не те що майже нічого не було видно, але і пробиратися було складнувато. 
Так от, позалазили всі до намету і спальничків, загрілись трохи, позасинати встигли, але пригоди цього дня на цьому не закінчились. Прокинулась я серед ночі в панічному приступі, бо почалась жахлива гроза (без перебільшень, найбільша в моєму житті), блискало і гриміло так, ніби от-от і небо б звалилось на землю, а ми не в найкращому місці, в якому потрібно перебувати підчас грози ( височенно в горах, під поодиноким деревом, близько біля води з мокрими речима, металевим посудом і ало ! з поувімкуваними телефонами на ніч). 
Бачили б ви що то почало творитись, серце виривається, ми починаємо як дикі шукати ті телефони хтозна де, пробуємо щось вимикати, воно не вимикається, а воно все блискає і блискає, земля дрижить, я зарилась носом в спальника і чекала коли то все закінчиться. Закінчилось таки не так страшно, як нафантазував мій мозок, врешті, я просто заснула, і прокинулась вже аж зрання. Ранок був з тих «кращих». Хододно, мокро, речі ще не висохли з попереднього дня, і увага ! треки, які я так так старанно сушила біля вогню за ніч намокли (при чому не два, а лиш один), бо поганенько були заховані всередину до намету. 
Вирішили набрати води в дорогу і вирушати не снідавши, туман навколо був страшнючий, ніколи ще такого не бачили, старались далеко один від одного не відходити, бо б згубились. Минуло трохи часу відколи ми розпочали свій шлях, погода все не змінювалось, було все ж так мокро і волого, раптом ми зустріли ще одну купку мандрівників(не уявляєте, як зраділи, бо дуже мало зустрічали),вони якраз зробили привал, а ми прямували далі, тоді ми зробили привал, а вони вирушили, отак -от ми з ними грались у доганялки (читати: розважались як могли). 
До слова, взуття мокре до нитки, та і ми самі не першої сухості. Ох, а основим планом на день був Стіг та Піп – Іван Чорногірський. До Стога ми добрели доволі швидко (насправді ні), по дорозі погодні умови умудрились ще більше погіршитись, так-так, до цього всього додався ще холоднющий поривчастий вітер, ну і до краси картини до того часу ми харчувались лиш сухофруктами. Ах так, самого Стогу, як гори, можна так сказати, що ми і не відчули, бо очікували якусь позначку, чи будь-що, що традиційно знаходиться на вершинах, загалом, з цього списку ми нічого не побачили, лиш була стара іржава металева брама (любимо ми дивину). Побачили ми ще отару овець і гуцульську колибу з надією на те, що зараз поласуємо бринзою і поп’ємо молочка, але нічого приготованого не було, тому ми “пообідали” водичкою з лимонами. 
Погода трохи покращала, мряка чи то дощ перестали падати, і ми вже потроху були в надії, що Піп – Іван вже близенько, навіть здавалось, що ми його здалека бачимо, але не тут то було. То круті спуски, то круті підйоми, врешті ми вже не витримали і нарешті зупинились збирати чорниці, руки, обличчя, весь одяг, загалом все, що можна було замастити – замастили, але трохи відпочили і поїли. Ще після години – двох ходьби ми побачили його – Піп вже близько, подумали ми, та не знали що нас чекає. Ішли вгору і вгору, спершу було дуже радісно, адже ціль близько, а тоді стало якось не по собі, бо дорога перетворилась в суцільні каменюки розмірами не менше двох – трьох метрів і ми трошки розділились, тобто ми троє відірвались вперед, а Ольця з Андрієм ішли позаду. 
До красоти каменів видимість погіршала настільки, що ми взагалі чудом бачили самі себе, ну і на висоті додався страшенний вітер, нас просто валило з ніг, але ми пересувались (старались) доволі швидко як для таких умов і зрештою вже всі разом вилізли на вершину Попа. Обсерваторію було ледь помітно, мокро, жахливо холодно, ми не снідали та толком не обідали, та й і сил в нас було не дуже, проминали ідеї навіть заночувати в самій обсерваторії, але там проводилися реставраційні роботи, тим самим це спонукало нас зійти з Попа (бо ночувати на вершині – двотисячнику не найкращий варіант, нас, як мінімум, здуло б вітром). 
Поки сходили з гори – то були найсильніші пориви вітру евер ! Ще так ніколи від землі вітер не відривав (навіть під час весняного походу на Парашку), йшли повільно, обережно, бо мокро, тому трохи довше, ніж очікувалось, але все таки поки ми спустились, то погода налагодилась (хоч дощити перестало), обрали місце для ночівлі, до речі, від нього при світлій погоді було видно Білого Слона. Одразу ж роздобули воду, попробували розкласти багаття з дров, які були мокрі, так, в нас (в Андрія з Павлом) ті скіли вже дуже добре прокачані. Але голодні ми були ну дуже, тому витягнули пальника і тим самим прискорили процес приготування їжі, але вирішили, що куди ж ми без вогню, тому все таки зробили його схожим на вогонь і атмосферно посиділи вже традиційно зі згущиком і чайком та розмовами, заодно і одяг трохи підсушили. Вляглись спатки з думкою, що зрання не треба прокидатись вдосвіта, бо часу у нас вдосталь і то було прекрасно, а як ж ми тішились теплу. О, і в ту ніч був неймовірний місяць ! Потягнулись, поснідали, зібрались і гайда в дорогу.
Йшли не дуже поспішаючи до Дземброні, а звідти, вже як карта ляже. Ішли через Вухатий Камінь і побачили таку карсу, що навіть не снилась, ми були в хмрах, над хмарами, і ще над нами були хмари та й іноді дощило. Видовище – просто вау ! І знаєте що ще одне з найбільш прекрасного цієї подорожі? Минулого року ми шлялись Чорногорою і сфотографувались на брилах каменів, і от, ми знайшли цей камінь і зробили фото з різницею у рік ! Тішились, як малі діти. Приємно, все ж в горах повертатись, навіть випадково,але у вже знайомі місця. На той час погода була вже зовсім чудова, ні палючого сонця ні дощу – те, що треба для мандрівки. 
Спустились вже практично в саму Дземброню і вирішили снідати (так-так, ми знову цього не зробили раніше) зробили смакоту з пластівців і вівсянки – наше снідання чемпіонів. Трохи повалялисьще там не дуже поспішаючи вирушили в село, по дорозі зайшли в “сирну колибу” і купили собі омріяного сиру бринзи, з’їли також вже для нас “Бобового дерева”, не передати, який той сирочок був божественний, я, не гаючи часу накрутила з нього кульок (чим не розвага) і ми стали ще дужче його наминати. Просиділи під деревом хвилин сорок, і вже за півгодини ходу ми опинились в селі. Ну і знову за своє ! 
Накупили вареників, але ледве встигли їх доїсти, бо зловили машину на нашу наступну точку – Бистрець, довезли нас туди, тоді трошки мусили тупцяти пішки,назбирали малини і подружились з собакою, як завжди. Далі достопили до Красного, там вже протікає Чорний Черемош, в який ми не могли не позалізати і не похлюпатись. Залізли ми у водицю і ах, яке то чудове відчуття ! Пробавились там теж не мало часу, висохли і пішли вже стопити далі до Ільців, а з Ільців вже можна сказати, навіть цивілізовано, автобусом, до Ворохти. У Ворохті опинились ми вже ближче до вечора, бо потроху темніло, знову знайшли собаку (поняття не маю чому вони нас так люблять) і що ми вирішили? Правильно ! Знову поїсти.
І ще, впродовж кожної подорожі ми визначаємо чого нам найбільше хочеться, тим себе і винагороджуємо в кінці. Цього разу королевою вечора стала прекрасна піца. Як ми її об’їлись, ох як об’їлись, загалом, вм’яли по півтора – дві великих штуки і попили смачних коктейльчиків (до слова, у Ворохті смачнюча піцуля). Вирушили до вокзалу, трохи пройшлись містечком, але до потяга у нас залишалось купа часу, тому вирішили як істинна еліта поспати на вокзальній підлозі. Але це виявилось надскладною місією, оскільки на “Раховоз” повно люду, всі жужать собі під носа, ще й трапився нам дуже цікавий мужчина, який охоче вирішив кричати про те, як ж то важко живеться, загалом, поспати важкувато. Як не важко зрозуміти, у будь-якій незрозумілій ситуації – пора їсти !Вполювали собі смакоти і почали їсти (по дорозі ще разок закріпили наші результати намокання і потрапили під дощ), тоді до нас вирішив прив’язатись собака (ух, ну скільки можна).
Але цього разу це було якось не дуже мило,тобто мило,але не до кінця, як завжди, загалом, та псіна вирішила спати виключно на нас,між нами, або гризти карімати, але то не найбільший фейл, найбільший – то те, що ця нагла морда поки я дрімала розв’язала шнурки, вкрала кеди і вибігла прожогом з вокзального приміщення, ледве догнали. Побродили ми ще по страшненькому райончику, злякались і повернулись валятись на каріматах, ох. А собака повертався все знову і знову,в кінцевому результаті, коли ми думали, що він втік картина маслом виглядала десь так: прокидаєшся на підлозі на вокзалі серед ночі, а тобі обличчя вилизує пес, буеее. Приїхав наш довгоочікуваний “Раховоз”, одразу ж повлягались спати, навіть не говорили, такі втомлені були вже. Проспали аж до рання, і аж на львівському вокзалі усвідомили, яка ж то була така масштабна та захоплююча пригода !
ingrechkawertust.wordpress.com 