грибні Горгани

Так – с, після тижневого абсолютно непродуктивного сидіння вдома  (ні, просто красиво і майже поетично звучить) ми знову купили квитки на потяг. Цього разу –  тріпл – похід, рідні Карпати, новий для нас гірський масив –  Горгани. Власне ідея «хочу в гори» виникла за 24 години до самого поягу, хоча, для нас це вже майже і не дивно (насправді в шоці, як так швидко спакували речі, купили їжу та навіть квитки в плацкарт). Четвер, 11 серпня, 5 ранку, ми сонні заповзаємо у потяг «Одеса – Івано-Франківськ» до  самого Франу, правда у різних вагонах, але трохи позасинали, прокинулись за півгодини до прибуття потягу (мене розбудив якийсь хлопець з телефоном наді мною з фразою «дєвушка, астарожна, нє двігайтєсь, возлі вас пакємон сідіт»), що дуже повеселило, зійшлись до купки, зібрались до виходу, о 9.30 потяг повинен був прибути на землю франківського вокзалу, але оскільки в цьому потязі були ми, то він вирішив запізнитись на 1.5 години ( мабуть, якусь колію нову прокладали під час нашого руху, або потяг через Москву пустили, загалом фі). Дякуючи нашій улюбленій укрзалізниці,  були ми у Франі десь по 11, як наслідок попропускали маршруточку до наступної точки – Калуша (та-та, про назву теж купа жартів, ну і то франківська область). Зустрів нас Калуш близько 13 години дня з дощем, холодом і сирістю, вирішили ми то діло поправити, поївши паштету на дитячому майданчику (та, як рагулі, але оскільки ми з наплічниками це нас повністю виправдовує практично у будь-якій ситуації) і вполювати тамтешньої аличі, місію було успішно виконано, зустріли ми, як не дивно ще трьох таких ж хворих на пригоди хлопців, впихнулись всі разом в бус до наступного чекпоінту – села Осмолоди, де, власне, і вже стартував наш маршрут Горганами. Прибули ми туди близько  17 години, самі розумієте, згаяли півдня на втомливу дорогу, ще й до того похмура погода в горах і безпросвітний туман – ознаки того, що часу для подолання маршруту в нас було доволі малувато ( а ось власне наш планований маршрут: село Осмолода — хребет Матагів — г. Висока (1803 м) — г. Ігровець (1804 м) — перевал Боревка — г. Лопушна (1772 м) — г. Велика Сивуля (1836 м) — г. Мала Сивуля (1818 м) — полонина Рущина — полонина Боярин — р. Салатручіль — р. Салатрук — село Бистриця, загальний кілометраж – 40 км). Так от, розпочали маршрут, планували дойти за ті декілька годин до г. Ігровець, але не так все просто: ) Початок маршруту прекрасний, одразу ж потрібно перейти через підвісний міст, від чого ми вже були оверексайтед, ну особисто я, бажано робити це всім по черзі, бо міст сам дерев’яний, а під ногами тече доволі бурхлива гірська р. Молода . Всі підйоми дуже шикарні, нам ну більше, ніж сподобалось ( але в першу годину походу я умудрилась застрягнути стопою між двох камінців, бачили б ви то видовище), вони ніби і з різким набором висоти, але якійсь плавні, чи що, тому ідіть самі і негайно тестіть ! Пройшли ми маціпкий відрізок шляху, як по дорозі почали траплятись білі гриби, ну і гріхом було б їх не збирати: ) А то все ж в дощ, потім залізли ми в малинники, мокрим було навіть навіть все обличчя, одним словом, ніби з душу вилізли, але  однозначно малини ті були найсмачніші за все літечко. Ми вибрели на хребет, дорогою зустріли купу поляків, згодом почав дути сильний вітер, ставало темно і ми вирішили розкладати намет, холодно нам було настільки, що від запальнички тепла не відчувалось взагалі, пара з рота не йшла, кисті рук ледь згинались і втрачали чутливість, але ми ні разу не здались і як завше почали гратись у Бера Грілза, ми з Ольцею розкинули наметку, тим часом Андрій назбирав дров і розклав вогонь з мокрих(!), нам в цьому ще допомагає сухий спирт, правда. Знали б ви який це шик банально переодягнутись в сухенький одяг і обоже, перевзутись ( а хто котичок? Ольця, котра взяла з собою один кросівок, замість двох, ну тепер це не кросівок, а символ нашого вічного ідіотизму), або замотатись в спальничок і сидіти біля вогню і готувати їжу. Ну повечеряли ми як боги – макарошками з кетчупом і смаженими на вогні сосисочками, що для гір вже дуже делікатес: ) Був в нас план – в гори ж їхали на сам зорепад Персеїд, і що ви думаєте? Правильно, не побачили ми жоднісінької зірочки, через туман і хмарне небо, а щоб ви зрозуміли ступінь туманності, то в межах метра не було видно абсолютно нічого. Так от, поскручувались калачиками і поснули собі, соплячи, як малі діти. Десь о годині 4 ранку «–Андрію, тут чогось мокро – та шо ти балувана якась, то конденсат певно – нє, ти не розумієш, тут реально мокро *звук хлюпання по воді*» і просто намет вибухає сміхом, бо ми розуміємо, що ми погано поставили розтяжки і нас чючють, м’яко кажучи, затопило. Гордо вирішили поспати до ранку (хоч до 8), а тоді все налагодити. Ах, як смішно, якось непомітно ми все на світі проспали прокинулись аж о 11 ранку, о 11 ! Дуже мило виявили, що в нас абсолютно ВСІ речі, які були в рюкзаках мокрі, черевики мокрі, чай вже майже зробився сам, сіль розчиняється, і увага, в нас новий котічок, тобто я, історія така: хтось завжди-завжди, навіть за сухої погоди ховав паспорта до поліетиленового пакета на защіпки, а тут хопа ! ти прокидаєшся, а в тебе з паспорта тече вода, мило, одначе. І так чисто для довідки, в ту прекрасну ніч, температура в горах впала до +3 і додалась відсутність мережі. Так от, вирушили ми далі, не поснідавши, мокрі і холодні, але чомусь радісні, як слоненята. Ціль – дойти до хатини – притулку для мандрівників і хоч трохи погрітись і висохнути. Йшли ми зовсім не багато, близько 13-14 години ми були вже там, не уявляєте з якою радістю ми туди зайшли. Всередині доволі ідеально, як для людей, які звикли спати в наметах. І красуня того дня – пічка «буржуйка» ! Яка ж вона нам тоді була потрібна, ну, і ми не довго думаючи вирішили залишитись на ночівлю і на наступний день повернутись в Осмолоду (так, то перший раз, коли ми вирішили зійти з свого запланованого маршруту). Крім нас там ще вже, правда другу ніч залишилось ночувати троє хлопців з Києва – 2 Вови та Артууууууур (ви шарите про що я) і шишки. Тепер у нас сумарно: 2 айтішники, юрист, медик, бармен і фізик, нічогенький набір, пра? Пообідали ми зупкою з пакета, зробленій у «буржуйці», але вона виявилась божественно смачненькою і головне гарячою. Поблизу є джерело з водою (головне потрібно не думати про те, що вона жовта: ), купа чорничників і відносно легко знайти дрова, за мережею потрібно вилізати далеко на стежинку (і то вона там ледь працює). Загалом провалялись і погрілись, і насміялись ми аж до вечора (годинки так до 6), вирішили зробити солідну вечерю, розпалили великий вогонь на вулиці, оскільки дощ вирішив трохи припинитись, приготували гречечку з консервами, та чаю з лимоном (який різали кришкою від консерви, поки Андрій кудись зник). Потім ми з Ольцею по вечері героїчно (нас змусили) пішли мити посуд у холоднючій воді, і по відчуттях то просто аааа, дуже багато аааааа. Ввечері в «нашому домі» хлопці почали смажити маршмеллоу, на смак воно вийшло як підошва, але виглядало доволі мило і рожево (ні). Як можна здогадатись, електрика у горах відсутня, тому світла у хатині нема, а прибрати і влягтись потрібно 6 людям. І так, берете ліхтарика і притуляєте до пляшки з водою,такий собі лайфхак, який справді дуже допомагає освітити приміщення.  Словом, позасинали ми вшістьох доволі швидко, правда сну ще передував традиційний ритуал «як не померти від сміху і не вбити сусіда ліктями», коли засинали, на термометрі було +17, та й взагалі, можна було ходити у футболці і ще можна було задихнутись від чадного газу, який виходив із «буржуйки», але ми ледь привідкрили двері з надією наступного ранку хоч прокинутись. Прокинулись зранку із вкрай законденсованиим вікнами та з +6 в приміщенні, з чого ми вкрай були шоковані, бо зовсім не змерзли. Поснідали пластівцями прямо не вилізаючи із спальників, почали збирати речі і вирушати в дорогу. Попрощались з хлопцями і пішли далі, по дорозі почало траплятись знову море різноманітних грибів (білі, червоноголовці, моховики, синяки, маслята і маса інших !),загалом ми зібрали 6, уявляєте, аж 6 кг грибів ! також наїлись малинок знову як свинки і спустились вже до самої Осмолоди, звідти до Калуша, а далі у Франик. Наші пригоди у Франику таки продовжились, оскільки у нас ще залишилось декілька годин до потяга. Так от, наші попередні враження про нього були «ну такоє», а тепер, прогулявшись і розгледівши його ще ближче, то нам навіть дуже сподобалось ! А окремо потрібно виділити ціни і сферу харчування. На 70 грн у Франі можна поїсти і попити як свинка, що ми власне і зробили. Юзаючи наші улюблені maps.me ми знайшли Urban Space і там залишились обідати. Атмосфера прекрасна, а ще ми з Ольцею вперше спробували лавандовий мілкшейк (нєа, він не фіолетовий, як ми думали). Ситі і радісні ми, як завше пішли валятись на вокзалі до відправлення,але по дорозі різко змінили думку, бо побачили парк, і власне всілись там. Наговорились, насміялись,тим часом приїхав потяг і забрав нас у напрямі домів – до Львова ! Опівночі десь ми були на львівському вокзалі, прощались і планували наступний тріпчик.
Ей там, мандруйте !