Боржаводень

Спочатку знову була доволі спонтанна ідея, купівля квитків, супермаркет, пакування наплічника, черговий ранок на рідному львівському вокзалі ну і відправлення потяга о 7.10, цьогоразу з напрямом Львів – Воловець. Декілька доволі дивних годин в дорозі і ми з В опинились у Воловці – 2 (ну так пишуть квитки, які ми придбали на тому ж автовокзалі), вже за стандартом на вокзалі нас намагаються окупувати сотні таксисів, але ми не здались і взяли квитки на автобус далі – до Подобовця з відправленням о 11.18, ну і я ще з’їла помідоринку (так, це життєво важливо). Проїхались «з вітерцем», на одній нозі, в купі народу з наплічниками, але мені здається, що в цьому і полягає  романтика і одночасно ж треш таких подорожей,  а ще ми з В, як баранці вийшли не в тому місці і не в той час (не ведіться на уловки місцевих, що «оооон там, від підйомників собі тихо дойдете»), ну а в загальному натоптали ми парочку лишніх кілометрів по палючому сонцю. Вийшли ми як баранці не одні, а з якоюсь парочкою, ну  і відповідно йшли весь час за ними, бо думали, що вони не топографічні кретини і на відміну від нас шарять, на якому повороті потрібно звертати до нашої стартової цілі – водоспаду . Але ні, топографічними кретинами з присутнім gps виявились вони, що дико приємно для нас:) Ну а  тим часом ми з В додумались розпитати місцевих і нам люб’язно пояснили, що тре повертати направо і шукати послідовно 2 мости. Знайшли. Йшли ми вгору і йшли, нюхали квіточки і повітря, залипали на гори, ну загалом, все як завжди. Видряпались (не така там вже і велика відстань, просто so hot, що і рухатись важко) врешті до того розрекламованого водоспаду, погляділи ми на Шипіт, потішились, поштурхались з людьми, бо їх там буквально тьма. Вхід до самого водоспаду – абсолютно free (але не в час фесту, про нього теж будуть байки:),  а суто під час Шипітfest – 10 грн, вам навіть чек вибивають. Вважаю, що це істинно правильно, бо всі гроші використовують для апґрейду території (там насправді дуууже чисто, що не може не тішити). Загалом, круто, що саме в Україні він є, і навіть доволі красивий, але ж люди, маса людей, серед яких і пройти важко, я мовчу про те, щоб помилуватись краєвидом, або пофотографувати, а для закоханих парочок то пекло, мабуть. Ще один плюс, нами була канатна дорога детектед, тому хто хоче – гайда спускатись над самим водоспадом і річкою, але для слабонервних – не бажано: ) Далі піднялись трішки вище і настав момент істини. Та, для мене то тепер обід (подорожую, щоб поїсти в різних місцях, насправді ні) сіли ми обідати в прекрасному місці з виглядом на сам водоспад Шипіт (а має він 14 метрів, 5 каскадів і знаходиться на висоті 722 метри над рівнем моря, тому все дуже серйлозно, щобви собі не думали) лиш зверху, шикарно, я вважаю. Поїли божественної амброзії – паштетику з хлібчиком (я поїла, ну і потім ж сама і пошкодувала, бо гарячеее), В не їсть. Ну і почався підйомчик на ту вашу Боржаву, тоді це ще був мій перший раз на ній, якщо що. Знайшли якийсь  потічок – як ж не поплюскатись, нам ж не по 18 і 19, зовсім нєєєє. Так от, перша ціль – гора Гимба (1491 м), згубили поворот на неї, але майже швидко зорієнтувались і таки вилізли. Є там також підйомники для «матрацників», і є можливість, щоб вас завезли туди з вітерцем вусаті гуцульські мущини на позашляховику, а ще не менш крута річ, в той день, коли ми були, проводився кубок України з даунхілу (прогугліть), така дико захоплива і головне до біса видовищна штука, і головне – хлопці абсолютно без відчуття страху – моя вам повага ! Ну а спонсор – головна фраза подорожі – «Мартааа, ну вставааай», ну а що, треба ж не тільки буквально бігати горами, але і насолоджуватись там краєвидами, рослинністю, повітрям і все таке: ) Підйом був гарячим, бо важко зберігати прохолоду в дикому русі про температурі повітря овер +30 градусів ну і як завжди за челендж було взято «не згоріти», ну, як було взято так і з тріском провалено. Що ж, піднявшись на сам хребет ідеться доволі легко і просто, але не вдягайте кеди, не треба, будь ласка, беріть трекерні черевики, бо там таки є ці чортові камінці. Далі ми не полізли на гору Стій (1681 м). Весь хребет покритий чорницями, там ну просто рай для їх любителів. Великі, товсті, круглі, фіолетові, соковиті чорниці і головне багато – то все Боржава ! Наша некст точка – гора Великий Верх (1598м), яку я чомусь постійно називаю “Високим Верхом”, бачили як хмаринка опускається на землю, але то вже лірика. Доповзли, але вже десь на тому моменті в нас були до біса згорілі, але досі щасливі писки. Після нього – трохи спад висоти і гора Плай (1330м) разом з метеостанцією. Так – с, перші враження і відчуття, коли бачиш ту метеостанцію – це «он де працюють ті люди, які уявлення не мають про прогноз погоди». А сам краєвид, по суті, так конкретно і не мінявся ні разу, а ще дуже лю оті вказівники в горах, які ніколи не показують правильного кілометражу і часу проходження, але вони гарні і там є телефони rescue service, так що за якихось там екстремальних умов в вас є навіть шанс вижити. З Плаю спустились до Воловця і цей шииик, коли ти відчуваєш цивілізацію (так само, коли і втрачаєш). Про цивілізацію: на самому хребті особисто в мене мережа була відсутня апріорі, ну і у Воловці на вокзалі вона з”явилась зникла, але то особливості операторів і везучість, тому дивіться самі. Напились ми водиці, купленої у”Рукавичці” (ага,там таке є, сам ібули в шоці, ще в чому іронія тієї “Рукавички”, що продавчиня як зазвичай у скпермаркетах сказала “приходьте ще”, ну ми звісно такі “та нє, яке ще, в житті більш нас тут не буде, і вгадайте хто там опинився знову, майже за тиждень? правильно, я) навіть не з горла, а з горнятка, ну але на бордюрі, д  – дисонанс. Вигляд в нас був не дуже, і це ще ну дуууже м’яко кажучи. Варто було лиш бачити загар В – під футболочку і мій червоний писок. Потяг о 19.30 забрав нас, правда, плацкарт (наш вічний транспорт пересування) і ще й в різних вагонах. Я в компанії ВДВ”шника, в В – в компанії маленьких дівчаток. Ну але всі ці укрзалізничні історії хай залишаться при нас : ) Вночі вже були на рідному львівському вокзалі щасливі і замучені.
Пройдено за 1 день близько 30 км, без треку.

Що ж, б”ємо рекорди !