грибні Горгани

Так – с, після тижневого абсолютно непродуктивного сидіння вдома  (ні, просто красиво і майже поетично звучить) ми знову купили квитки на потяг. Цього разу –  тріпл – похід, рідні Карпати, новий для нас гірський масив –  Горгани. Власне ідея «хочу в гори» виникла за 24 години до самого поягу, хоча, для нас це вже майже і не дивно (насправді в шоці, як так швидко спакували речі, купили їжу та навіть квитки в плацкарт). Четвер, 11 серпня, 5 ранку, ми сонні заповзаємо у потяг «Одеса – Івано-Франківськ» до  самого Франу, правда у різних вагонах, але трохи позасинали, прокинулись за півгодини до прибуття потягу (мене розбудив якийсь хлопець з телефоном наді мною з фразою «дєвушка, астарожна, нє двігайтєсь, возлі вас пакємон сідіт»), що дуже повеселило, зійшлись до купки, зібрались до виходу, о 9.30 потяг повинен був прибути на землю франківського вокзалу, але оскільки в цьому потязі були ми, то він вирішив запізнитись на 1.5 години ( мабуть, якусь колію нову прокладали під час нашого руху, або потяг через Москву пустили, загалом фі). Дякуючи нашій улюбленій укрзалізниці,  були ми у Франі десь по 11, як наслідок попропускали маршруточку до наступної точки – Калуша (та-та, про назву теж купа жартів, ну і то франківська область). Зустрів нас Калуш близько 13 години дня з дощем, холодом і сирістю, вирішили ми то діло поправити, поївши паштету на дитячому майданчику (та, як рагулі, але оскільки ми з наплічниками це нас повністю виправдовує практично у будь-якій ситуації) і вполювати тамтешньої аличі, місію було успішно виконано, зустріли ми, як не дивно ще трьох таких ж хворих на пригоди хлопців, впихнулись всі разом в бус до наступного чекпоінту – села Осмолоди, де, власне, і вже стартував наш маршрут Горганами. Прибули ми туди близько  17 години, самі розумієте, згаяли півдня на втомливу дорогу, ще й до того похмура погода в горах і безпросвітний туман – ознаки того, що часу для подолання маршруту в нас було доволі малувато ( а ось власне наш планований маршрут: село Осмолода — хребет Матагів — г. Висока (1803 м) — г. Ігровець (1804 м) — перевал Боревка — г. Лопушна (1772 м) — г. Велика Сивуля (1836 м) — г. Мала Сивуля (1818 м) — полонина Рущина — полонина Боярин — р. Салатручіль — р. Салатрук — село Бистриця, загальний кілометраж – 40 км). Так от, розпочали маршрут, планували дойти за ті декілька годин до г. Ігровець, але не так все просто: ) Початок маршруту прекрасний, одразу ж потрібно перейти через підвісний міст, від чого ми вже були оверексайтед, ну особисто я, бажано робити це всім по черзі, бо міст сам дерев’яний, а під ногами тече доволі бурхлива гірська р. Молода . Всі підйоми дуже шикарні, нам ну більше, ніж сподобалось ( але в першу годину походу я умудрилась застрягнути стопою між двох камінців, бачили б ви то видовище), вони ніби і з різким набором висоти, але якійсь плавні, чи що, тому ідіть самі і негайно тестіть ! Пройшли ми маціпкий відрізок шляху, як по дорозі почали траплятись білі гриби, ну і гріхом було б їх не збирати: ) А то все ж в дощ, потім залізли ми в малинники, мокрим було навіть навіть все обличчя, одним словом, ніби з душу вилізли, але  однозначно малини ті були найсмачніші за все літечко. Ми вибрели на хребет, дорогою зустріли купу поляків, згодом почав дути сильний вітер, ставало темно і ми вирішили розкладати намет, холодно нам було настільки, що від запальнички тепла не відчувалось взагалі, пара з рота не йшла, кисті рук ледь згинались і втрачали чутливість, але ми ні разу не здались і як завше почали гратись у Бера Грілза, ми з Ольцею розкинули наметку, тим часом Андрій назбирав дров і розклав вогонь з мокрих(!), нам в цьому ще допомагає сухий спирт, правда. Знали б ви який це шик банально переодягнутись в сухенький одяг і обоже, перевзутись ( а хто котичок? Ольця, котра взяла з собою один кросівок, замість двох, ну тепер це не кросівок, а символ нашого вічного ідіотизму), або замотатись в спальничок і сидіти біля вогню і готувати їжу. Ну повечеряли ми як боги – макарошками з кетчупом і смаженими на вогні сосисочками, що для гір вже дуже делікатес: ) Був в нас план – в гори ж їхали на сам зорепад Персеїд, і що ви думаєте? Правильно, не побачили ми жоднісінької зірочки, через туман і хмарне небо, а щоб ви зрозуміли ступінь туманності, то в межах метра не було видно абсолютно нічого. Так от, поскручувались калачиками і поснули собі, соплячи, як малі діти. Десь о годині 4 ранку «–Андрію, тут чогось мокро – та шо ти балувана якась, то конденсат певно – нє, ти не розумієш, тут реально мокро *звук хлюпання по воді*» і просто намет вибухає сміхом, бо ми розуміємо, що ми погано поставили розтяжки і нас чючють, м’яко кажучи, затопило. Гордо вирішили поспати до ранку (хоч до 8), а тоді все налагодити. Ах, як смішно, якось непомітно ми все на світі проспали прокинулись аж о 11 ранку, о 11 ! Дуже мило виявили, що в нас абсолютно ВСІ речі, які були в рюкзаках мокрі, черевики мокрі, чай вже майже зробився сам, сіль розчиняється, і увага, в нас новий котічок, тобто я, історія така: хтось завжди-завжди, навіть за сухої погоди ховав паспорта до поліетиленового пакета на защіпки, а тут хопа ! ти прокидаєшся, а в тебе з паспорта тече вода, мило, одначе. І так чисто для довідки, в ту прекрасну ніч, температура в горах впала до +3 і додалась відсутність мережі. Так от, вирушили ми далі, не поснідавши, мокрі і холодні, але чомусь радісні, як слоненята. Ціль – дойти до хатини – притулку для мандрівників і хоч трохи погрітись і висохнути. Йшли ми зовсім не багато, близько 13-14 години ми були вже там, не уявляєте з якою радістю ми туди зайшли. Всередині доволі ідеально, як для людей, які звикли спати в наметах. І красуня того дня – пічка «буржуйка» ! Яка ж вона нам тоді була потрібна, ну, і ми не довго думаючи вирішили залишитись на ночівлю і на наступний день повернутись в Осмолоду (так, то перший раз, коли ми вирішили зійти з свого запланованого маршруту). Крім нас там ще вже, правда другу ніч залишилось ночувати троє хлопців з Києва – 2 Вови та Артууууууур (ви шарите про що я) і шишки. Тепер у нас сумарно: 2 айтішники, юрист, медик, бармен і фізик, нічогенький набір, пра? Пообідали ми зупкою з пакета, зробленій у «буржуйці», але вона виявилась божественно смачненькою і головне гарячою. Поблизу є джерело з водою (головне потрібно не думати про те, що вона жовта: ), купа чорничників і відносно легко знайти дрова, за мережею потрібно вилізати далеко на стежинку (і то вона там ледь працює). Загалом провалялись і погрілись, і насміялись ми аж до вечора (годинки так до 6), вирішили зробити солідну вечерю, розпалили великий вогонь на вулиці, оскільки дощ вирішив трохи припинитись, приготували гречечку з консервами, та чаю з лимоном (який різали кришкою від консерви, поки Андрій кудись зник). Потім ми з Ольцею по вечері героїчно (нас змусили) пішли мити посуд у холоднючій воді, і по відчуттях то просто аааа, дуже багато аааааа. Ввечері в «нашому домі» хлопці почали смажити маршмеллоу, на смак воно вийшло як підошва, але виглядало доволі мило і рожево (ні). Як можна здогадатись, електрика у горах відсутня, тому світла у хатині нема, а прибрати і влягтись потрібно 6 людям. І так, берете ліхтарика і притуляєте до пляшки з водою,такий собі лайфхак, який справді дуже допомагає освітити приміщення.  Словом, позасинали ми вшістьох доволі швидко, правда сну ще передував традиційний ритуал «як не померти від сміху і не вбити сусіда ліктями», коли засинали, на термометрі було +17, та й взагалі, можна було ходити у футболці і ще можна було задихнутись від чадного газу, який виходив із «буржуйки», але ми ледь привідкрили двері з надією наступного ранку хоч прокинутись. Прокинулись зранку із вкрай законденсованиим вікнами та з +6 в приміщенні, з чого ми вкрай були шоковані, бо зовсім не змерзли. Поснідали пластівцями прямо не вилізаючи із спальників, почали збирати речі і вирушати в дорогу. Попрощались з хлопцями і пішли далі, по дорозі почало траплятись знову море різноманітних грибів (білі, червоноголовці, моховики, синяки, маслята і маса інших !),загалом ми зібрали 6, уявляєте, аж 6 кг грибів ! також наїлись малинок знову як свинки і спустились вже до самої Осмолоди, звідти до Калуша, а далі у Франик. Наші пригоди у Франику таки продовжились, оскільки у нас ще залишилось декілька годин до потяга. Так от, наші попередні враження про нього були «ну такоє», а тепер, прогулявшись і розгледівши його ще ближче, то нам навіть дуже сподобалось ! А окремо потрібно виділити ціни і сферу харчування. На 70 грн у Франі можна поїсти і попити як свинка, що ми власне і зробили. Юзаючи наші улюблені maps.me ми знайшли Urban Space і там залишились обідати. Атмосфера прекрасна, а ще ми з Ольцею вперше спробували лавандовий мілкшейк (нєа, він не фіолетовий, як ми думали). Ситі і радісні ми, як завше пішли валятись на вокзалі до відправлення,але по дорозі різко змінили думку, бо побачили парк, і власне всілись там. Наговорились, насміялись,тим часом приїхав потяг і забрав нас у напрямі домів – до Львова ! Опівночі десь ми були на львівському вокзалі, прощались і планували наступний тріпчик.
Ей там, мандруйте !

Боржаводень

Спочатку знову була доволі спонтанна ідея, купівля квитків, супермаркет, пакування наплічника, черговий ранок на рідному львівському вокзалі ну і відправлення потяга о 7.10, цьогоразу з напрямом Львів – Воловець. Декілька доволі дивних годин в дорозі і ми з В опинились у Воловці – 2 (ну так пишуть квитки, які ми придбали на тому ж автовокзалі), вже за стандартом на вокзалі нас намагаються окупувати сотні таксисів, але ми не здались і взяли квитки на автобус далі – до Подобовця з відправленням о 11.18, ну і я ще з’їла помідоринку (так, це життєво важливо). Проїхались «з вітерцем», на одній нозі, в купі народу з наплічниками, але мені здається, що в цьому і полягає  романтика і одночасно ж треш таких подорожей,  а ще ми з В, як баранці вийшли не в тому місці і не в той час (не ведіться на уловки місцевих, що «оооон там, від підйомників собі тихо дойдете»), ну а в загальному натоптали ми парочку лишніх кілометрів по палючому сонцю. Вийшли ми як баранці не одні, а з якоюсь парочкою, ну  і відповідно йшли весь час за ними, бо думали, що вони не топографічні кретини і на відміну від нас шарять, на якому повороті потрібно звертати до нашої стартової цілі – водоспаду . Але ні, топографічними кретинами з присутнім gps виявились вони, що дико приємно для нас:) Ну а  тим часом ми з В додумались розпитати місцевих і нам люб’язно пояснили, що тре повертати направо і шукати послідовно 2 мости. Знайшли. Йшли ми вгору і йшли, нюхали квіточки і повітря, залипали на гори, ну загалом, все як завжди. Видряпались (не така там вже і велика відстань, просто so hot, що і рухатись важко) врешті до того розрекламованого водоспаду, погляділи ми на Шипіт, потішились, поштурхались з людьми, бо їх там буквально тьма. Вхід до самого водоспаду – абсолютно free (але не в час фесту, про нього теж будуть байки:),  а суто під час Шипітfest – 10 грн, вам навіть чек вибивають. Вважаю, що це істинно правильно, бо всі гроші використовують для апґрейду території (там насправді дуууже чисто, що не може не тішити). Загалом, круто, що саме в Україні він є, і навіть доволі красивий, але ж люди, маса людей, серед яких і пройти важко, я мовчу про те, щоб помилуватись краєвидом, або пофотографувати, а для закоханих парочок то пекло, мабуть. Ще один плюс, нами була канатна дорога детектед, тому хто хоче – гайда спускатись над самим водоспадом і річкою, але для слабонервних – не бажано: ) Далі піднялись трішки вище і настав момент істини. Та, для мене то тепер обід (подорожую, щоб поїсти в різних місцях, насправді ні) сіли ми обідати в прекрасному місці з виглядом на сам водоспад Шипіт (а має він 14 метрів, 5 каскадів і знаходиться на висоті 722 метри над рівнем моря, тому все дуже серйлозно, щобви собі не думали) лиш зверху, шикарно, я вважаю. Поїли божественної амброзії – паштетику з хлібчиком (я поїла, ну і потім ж сама і пошкодувала, бо гарячеее), В не їсть. Ну і почався підйомчик на ту вашу Боржаву, тоді це ще був мій перший раз на ній, якщо що. Знайшли якийсь  потічок – як ж не поплюскатись, нам ж не по 18 і 19, зовсім нєєєє. Так от, перша ціль – гора Гимба (1491 м), згубили поворот на неї, але майже швидко зорієнтувались і таки вилізли. Є там також підйомники для «матрацників», і є можливість, щоб вас завезли туди з вітерцем вусаті гуцульські мущини на позашляховику, а ще не менш крута річ, в той день, коли ми були, проводився кубок України з даунхілу (прогугліть), така дико захоплива і головне до біса видовищна штука, і головне – хлопці абсолютно без відчуття страху – моя вам повага ! Ну а спонсор – головна фраза подорожі – «Мартааа, ну вставааай», ну а що, треба ж не тільки буквально бігати горами, але і насолоджуватись там краєвидами, рослинністю, повітрям і все таке: ) Підйом був гарячим, бо важко зберігати прохолоду в дикому русі про температурі повітря овер +30 градусів ну і як завжди за челендж було взято «не згоріти», ну, як було взято так і з тріском провалено. Що ж, піднявшись на сам хребет ідеться доволі легко і просто, але не вдягайте кеди, не треба, будь ласка, беріть трекерні черевики, бо там таки є ці чортові камінці. Далі ми не полізли на гору Стій (1681 м). Весь хребет покритий чорницями, там ну просто рай для їх любителів. Великі, товсті, круглі, фіолетові, соковиті чорниці і головне багато – то все Боржава ! Наша некст точка – гора Великий Верх (1598м), яку я чомусь постійно називаю “Високим Верхом”, бачили як хмаринка опускається на землю, але то вже лірика. Доповзли, але вже десь на тому моменті в нас були до біса згорілі, але досі щасливі писки. Після нього – трохи спад висоти і гора Плай (1330м) разом з метеостанцією. Так – с, перші враження і відчуття, коли бачиш ту метеостанцію – це «он де працюють ті люди, які уявлення не мають про прогноз погоди». А сам краєвид, по суті, так конкретно і не мінявся ні разу, а ще дуже лю оті вказівники в горах, які ніколи не показують правильного кілометражу і часу проходження, але вони гарні і там є телефони rescue service, так що за якихось там екстремальних умов в вас є навіть шанс вижити. З Плаю спустились до Воловця і цей шииик, коли ти відчуваєш цивілізацію (так само, коли і втрачаєш). Про цивілізацію: на самому хребті особисто в мене мережа була відсутня апріорі, ну і у Воловці на вокзалі вона з”явилась зникла, але то особливості операторів і везучість, тому дивіться самі. Напились ми водиці, купленої у”Рукавичці” (ага,там таке є, сам ібули в шоці, ще в чому іронія тієї “Рукавички”, що продавчиня як зазвичай у скпермаркетах сказала “приходьте ще”, ну ми звісно такі “та нє, яке ще, в житті більш нас тут не буде, і вгадайте хто там опинився знову, майже за тиждень? правильно, я) навіть не з горла, а з горнятка, ну але на бордюрі, д  – дисонанс. Вигляд в нас був не дуже, і це ще ну дуууже м’яко кажучи. Варто було лиш бачити загар В – під футболочку і мій червоний писок. Потяг о 19.30 забрав нас, правда, плацкарт (наш вічний транспорт пересування) і ще й в різних вагонах. Я в компанії ВДВ”шника, в В – в компанії маленьких дівчаток. Ну але всі ці укрзалізничні історії хай залишаться при нас : ) Вночі вже були на рідному львівському вокзалі щасливі і замучені.
Пройдено за 1 день близько 30 км, без треку.

Що ж, б”ємо рекорди !