Чорногра, або П’ятеро в горах, не враховуючи собаки, або коротко про трьох програмістів, юриста і мене, які галопом побували на трьох двотисячниках за три дні і натупцювали 67 км на своїх двох.
г. Піп – Іван Чорногірський (2028 м) – г. Говерла (2061 м) – г. Петрос (2020 м) – підкорено !
Почався наш черговий тревел вже традиційно з великої ідеї. Цього разу це було «Март, хочу у високі гори». Ну то що, поїхали !
Львівський вокзал, 3.13 рання, танцюємо балет і сідаємо у потяг з напрямом до Франика. Все, що можна сказати, то це був гаряяячий плацкарт (саме тут ми вперше побачили настільки олдскульних мущин, які прокидаються о 5 ранку, дістають з-під себе чарчину, наливають туди чистого(!) спирту і п’ють його собі не розбавляючи), ще був компотик, копійки, які валяться з верхніх полиць і теплі розмови, які завжди рятують фейли укрзалізниці.
Щасливі, але ще сонні о 5.50 ми вже запхнулись на вокзалі в автобус з напрямом на с.Верховина, подорож була вельми трешова і гоцаюча, бо «- вам нічо не тисне ? *сидить закидана по вуха речима* – нє, хіба совість», але я навіть на півгодинки умудрилась і заснути. Добрались, підібрали Дзвіню, пюреху і бички. Далі напрям на с. Дземброня. Зловили автівку і вздовж по руслу річки Чорний Черемош годинку і ми вже на початку маршруту. Сіли перекусити, набрались енергії, розлінились, традиційно понили на старті і вирушили в дорогу. Далі було чарівне бобове дерево, С++ для чайників, прекрасні стежини прохолоднми лісами, водоспад, купа стоптаних кілометрів, приємні зустрічні люди, маціпкий водоспадик.
Зустрів нас собака, вирішив піти з нами, назвали його Еверестом, тепер у нас був власний Еверест:) Ще зустріли веселих чуваків з Франківська, які розказали нам, що протупцювали ту ж відстань, що і ми, але за 2 дні:). Мандрівка першого дня була настільки приємна і легка, що ми навіть не помітили, як їли фініки і одгягались тепліше від вітру біля підніжжя г. Піп – Іван Чорногірський. 
Підйом був доволі лайтовий, а за часом ми навіть не розраховували так швидко піднятись ! Краєвиди просто неймовірні, ми були ніби вище неба, здається, що ще один крок і ми б закутались по вуха у хмаринку, ехх. А ще геніальною ідеєю виявилось взяти з собою лимони, ну дуже корисна, поживна і втамовуюча спрагу річ. Поїли бубличків на вершині, обстежили стару обсерваторію Білий Слон (облазили все як дикі), нас обдуло вітерцем ну і ми помандрували далі на зустріч пригодам. Наступна ціль – дойти до заходу сонця до о. Бребенескул, де ми і по суті планували ночівлю. 
Дойшли ! Але нас підстеріг холод, вологість і відсутність зв’язку, зігрівались ми всім чим могли, швиденько приготували вечерю без вогню (взяли пальника, бо знали, що там проблеми з дровами, а нести з собою важко + складно встановити намет, бо ну дуже вологий грунт), обстежили територію, виявили, що біля нас розташувалось ще наметів зо 3, що не могло не тішити, попили чайку і живо залізли до намета. *півночі тулились одне до однго і туцялись в плече* Настав світанок, а з ним настало тепло, якого ми вже так хотіли. 
Поснідали як супергерої – вівсяночкою зі згущиком, поплюскались водичкою в озері, видряпались з западини, потішились зв’язку, вирушили далі. Мета дня – Говерла (і ще купа гір, які ми минали траверсами). Ну і знаєте що? Ми знову прийшли раніше, ніж запланували (а, ще з хребта глянули на о. Несамовите, поїли горшків, зустріли ще хороших людей по дорозі, покривлякались і навалялись). На мою думку, Говерла – це найдивніша гора зі всіх мені знайомих. 
Завжди здавалось, що люди їдуть в гори, для того, щоб насолодитись природою, прокачати скіли витривалості, набратись новими сенсами, надихнутись, набратись вражень, провести час зі своїми. Але нє, є особлива каста туристів, так-так, це саме туристи, а не мандрівники, яким нічого цього не потрібно, ми звемо їх «матрацники». Вони собі спокійно, машиною (бажано позашляховиком, щоб не сильно гоцало) добираються до туристичної бази Заросляка (ну або будь – якої іншої, лиш б покрасивіша) і звідти км 2 пішечки на Говерлу в гумових капцях, з пузом і мискою шашликів в руках, лиш заради того щоб “сфоткацця”. Загалом фі, тому ми тихенько поїли козинак, похіхікали, ну і вирушили з Говерли до пункту кпп, щоб набрати води (бо геть на горі закінчилась), тааа, і ми знову зустріли чуваків з Франика:) + РОЗДОБУЛИ ПЛЯЩИНУ ГАЗОВАНОЇ ВОДИ. 
Далі дорога доволі видалась рівнесенькою і переважно вниз, тому ми за планом рухались ближче до г.Петрос, правда вже трохи втомлені, але ж рухались. І тадам ! нас знову спідкала удача, і ми знайшли ну просто ідеальне місце для наметів. Вода близько (ну ми так думали, навігатор так думав, всі так думали, але як ми шукали ту воду фільм можна було знімати: пішли ми за руслом висохлої ріки, ішли – ішли хв 20, щось нас дьорнуло розділитись, добре, що знайшлись без засобів звя”зку, пролізли через дикі хащі і зарослі хто зна чого, але та, ми добрались до недоджерела, лееедве набрали води, знайшли гриба ! пра ніхто не пам”ятає, що ми з ним зробили:), ну і знайшли вівцю, що розклалась), є лавочки з накриттям, місце для наметів засипане ялиновими гілочками, щоб було м”якенько спатки і безпечне місце для вогню. 
Розкинулись, видихнули, перепочили, але момент, коли тре назбирати дров був необоротінм. Ми зібрались з силами, які різко звідкілясь з”явились і почали тягати гілляччя. Розвели вогонь, розклали намет, відпочиваємо, добре, але раптом пробігається стадо овець і делень-делень-делень своїми дзвонами. Приготували смачнезну вечерю ! Розляглись біля вогню і раптово виникає ідейка “а ну зганяємо на Петрос, близько ж” , реально захотілось встати і піти, але ми якось стримались і вирішили запастись силами на наступний день. Гарний вечір був, навіть Екзюпері почитали трошки. 
Вляглись спати і тут почалоооось, хтось тут дико базікав півночі “- вируби їх – ціхо, потерпи, ще чючють”, потім туцявся, в результаті все, що я згадала з нічних розмов зрання це те, що “НУ ЧЬО ПАРСОНС ГЕЙ, ЕММА ВОТСОН КИЦЯ, НАШО ПЕНІ СТРИГЛАСЬ, БАРНІ – МОЯ ЛЮБОВ” ну і все з тієї опери і знайшла на собі декілька свіжих синяків (ну але я люблю вас і вічно базікаючими і туцяючими). Поснідали і вирішили, що альо, нам ще на Петроса тре було мчатись. Пішли без води, їжі, та взагалі без нічого. За годинку – півтора ми були на вершині, правда лиш троє, (хє, може і четверо, бо до нас пристав пес Петрос) але були. Вниз просто збігали і нічого це не страшно:) Водииии, ех, як ми хотіли холодненької водички. 
Вернулись назад, і шо ви думаєте, ми поїли? Нєєє, ми зібрали речі і вирушили повз Петрос тримаючи курс на наступний пункт – с. Козменьщик. Йшли ми недовго, бо голод то дядько хитрий і він нас переміг, так красиво розкинулись, що аж ну, пообідали, здибали корову, провалялись там такий здоровий кусок часу, подуркували ми як діти малі, черговий раз. Знову зібрались іти з мрією, цього разу “роздобути кавуна”. Зона крутих гір плавно переходила на лісисту місцевість, а згодом у дорогу з асфальтом. Ну от і грські краєвиди для нас закнчились. 
Все, дойшли до Козменьщика, далі пункт с. Лазещина. День неділя, ми в чужому селі, гарно ( if you know). КАВУН, ЧУВАКИ, МИ РОЗДОБУЛИ КАВУНА. Але фішка в тому, що його тре з собою нести, фііі, а ми на той час вже перейшли в стан убітих крабіків, і ще дізнались всю суть “гуцульського кілометру”, коли вам місцеві гуцули кажуть, що ще туво пару кільометрів, може 2-3, то значить, що вам пиляти ще годин 2- 3 точно. Ха, а ми змогли ! Дорогою ми вирішили повечеряти в місцевій кафешці, навіть доволі красивій, а головне смачно (і приємний бонус – дешево).
Борщ, вареники, чайко – це було просто б – о- ж – е – с – т – в – е – н – н – о ! Вирушили на місцевий лазещинський вокзальчик (ну якщо металеві штирі, накриті дахом можна назвати вокзальчиком, то та, ми були на вокзалі), змерзли, як цуценятка, мозок проїв пікаючий семафор, загалом фі. Але всю ситуацію рятує наш магічний карпатський кавун – рятівник, і наявність wifi (аж скрикнула, коли побачила). Наїлись, напились, вмились, пра десь о 12 ночі і це все кавунцем, але нічо так, нам сподобалось:) Та не все так гладко, місцева “червона дев”яточка” підкотила неочікувано, але все закінчилось добре. 
Поїзд за графіком о 1.45 приїхав, ми елегантно запхнулись в купе і майже моментально повирубались, спали аж до самого рання, навіть не жужукали, що для нас не характерно. Прокинулись ми трохи швидше, ніж станція Львів, виявили, що профукали 1 кепку і сорочку, але хай то на щастя. О 8.10 ранечку ми, пакідані, але дико щасливі вже були на рідній землі !
Фініта, ще 1 пригода закінчилась, дрім тім, як завше лю !
ось треки (не всі, бо наш трекер то “любоу”):
ingrechkawertust.wordpress.com 