Як б це дивно не звучало, але абсолютно ніяк ! Цим принципом ми керувались, коли вирішили на вихідні у гори збігати.
Маршрут сплановано було дуже чітко і конкретно: Львів – Сколе – с. Коростів – г. Перекоп(в аборигенів вона зветься Митрівкою) – Сколе – Львів. Але тю, хіба буває все так просто? Правильно, буває, але не у нас. Був день неділя, 17 квітня, ми, геть не поспішаючи (бігли як дикі) вибрались до нашого улюбленого місця – львівського вокзалу. Спакувались у електричку, було все неочікувано тихо, але передостання станція і гойра ! – мущина з баяном (чи акордеоном, не суть), який дуже характерно задає почерк укрзалізниці. Енівей, це всіх розвеселило : ) , навіть тих, хто до того не дуже сумував. Станція Сколе.
Ми висунулись на місцевому залізничному вокзалі і кабанчиком помчали шукати як добратись до с. Коростів. Добрались швидко, вчасно і майже пафосно – місцевим бусиком.Самі аж в шоці були від цієї блискавичної пересадки з рейкового транспорту на 4 – колісний по 7 грн. «- Дзвінь, навігатор каже нам туди ! – ну та – тоді розвертаємось і йдемо в інший бік !». Так, ми ніколи не славились адекватністю ходу наших думок і дій. Взяли свій звичний темп і потупцяли. Прийшла ідея «треба поїсти». Йшли ми через село, тим часом до нас доєдналось 2 собаки – Блек і Джек. Тепер у нас є свій блекджек ( if you know what I mean ). На якомусь роздоріжжі хтось , не будемо тикати пальцями хто, сказанув щось типу “ну нашо нам той навігатор, якщо ононо маркери видніються, йдем за ними!” Ну ми і пішли. 
А потім дорога раптом закінчилася (як виявилося, вони мають таку властивість). Згадали про навігатор. Навігатор сказав: “що самі намутили, тепер самі і розхльобуйте” і далі тільки зловтішно записував наші блукальні петлі, гаки і зигзаги. Геніальний вихід із ситуації полягав у тому, щоб шустренько згадати, що Митрівка десь на північному заході, і напряму попертися на неї. Напряму – тобто почати в лоб штурмувати першу – ліпшу гору (насправді не першу – ліпшу, а ту, що зліва). Ледве видряпались по – собачому (на всіх кінцівках які є повзли), але швидко, бо перший раз почули як рипають дерева від вітру, і це насправді 8 з 10 за шкалою стрьомності. 
Наступні години 2, ми йшли вгору і вгору, але що дивно, що до вершини ніяк не могли добратись, бо толком ми не знали своєї локації, ну тобто знали, але приблизно настільки: *розмова з ґуґлом*
– hey, please, choose your location
– okay, google, а варіант жопєнь можна вважати our location?
Так от, дерлися ми тими лісовими хащами, у волоссі повно гілочок, комах, кори, ноги подерли ожинниками, але загалом «мандрівник ніякий не мандрівник, якщо в лісі в горах не губився». Мамо, ми вже мандрівники ! Якимось дивом ми вибрались на гору.
Але різко зрозуміли, що щось тут не те. Це wikiloc – заговір ! Ми бачимо гору з хрестом на вершині, а на г. Митрівці (куди ми збирались) хреста немає. І тут нас осінило, ЦЕ ПАРАШКА ! Йшли на Митрівку, прийшли на Парашку, типова ситуація, що ж тут скажеш. Ми дочапали до підніжжя і вирішили зробити брейк на печеньки. Насміялись самі з себе, набалакались і вирішили взяти курс одразу на вершину (вершину Парашки). І тут на нас налетів вітер. Просто здуваючий, аж рухатись і дихати до неможливого було важко, але ми знову вижили – безсмертні ж. Посиділи на вершині, скручені в калачики і розплюхані по землі, щоб не здуло, але посиділи. 
Вирішили спускатись. О, як ми спускались ! Це було феєричніше, ніж підйом, бо ми не спускались, а майже летіли, в чому нам допомагав той зловіщий вітрюганисько. Знайшли прекрасну галявинку, розсілися і взялися за серйозне діло – їсти. Поміж це все нам вручили корони принцесок, я походила вперше в житті босяка по снігу ( відчуття вау ), з’їли торт з вершками (та – та, ми не можемо, щоб щось таке дивне для гір з собою не взяти), добре відпочили і знову дорога чекає. Спускались довго, за цей час встигли проговорити про все на світі, пожалітись одне одному, постібатись, поїсти білої шоколадки ще з лютого, набрати смачнючої води ( я її ще вдома допивала, ммм), зустріти концептуального мущину, який подорожує лише босяка, повалялись і надивились на небо. До електрички ми ідеально встигли, але перед тим, як завжди запаслись сочком, цього разу гранатовим.
Ось наш трек : 
А, і компас цього разу нам реально допоміг. Беріть компаси !
+ Парашка належить до масиву Сколівських Бескид, тому качайте треки цього регіону і слідкуйте за маркерами. Найкраще – одразу визначатися, за ким ви будете слідкувати – за навігатором чи маркерами. Коротше, make your choice.І не забувайте, що курточка – вітрівка в горах просто маст хев. Без неї туди можете навіть і не потикатися.
А тим часом було пройдено 27 км за 1 день
Дрім тім, лю !
Наступні пригоди нас вже чекають
ingrechkawertust.wordpress.com 