у ритмі Карпат #1

Трохи добрих флешбеків з мандрівок ніколи не завадить, тим більше, якщо це була наша перша спільна солідна подорож. Так от, сама ідея мандрівки полягала у «ей, го кудись в далекі гори», ну а вже через годинки 2-3 це переросло у геніальний план «верховинсько – вододільним хребтом на гору Пікуй», що нас дуже надихнуло і ми негайно  ж почали інтенсивне планування подорожі.

А он як це все втілилось в життя, слухайте !

Стартанули красиво. Електричка,  думаю «тішилась» шальоній компанії з 7ми людей (так звана фантастична сімка), які граються в «є контакт», «що влізе у 3- літрову банку» і геть всі можливі ігри з цієї класики жанру, а ще, як виявилось, у нас є Дзвіня, в якої є друг, в якого знайомий тиснув стоп – кран в електричці (мама ама крімінал), «- Март, слон ж  не влізе у трилітрову банку – як не влізе, то ж маціпкий слон», Павлове позирання кожних 20 хв у вікно з словами «нє, ну рібят, де вже та ваша Карпата», тойво степлєр, та інші шутєєчки. Нарешті ми вилізли з душної електрички  на волю аж у Сянках. Дорога розпочалась з пошуків води (знайшли! тобто внучок Андрій набрав у доброї бабуськи з кринички) і потихеньку пішли собі на зустріч пригодам. Для перших метрів 300 фраза «ну що, розкидаємось ооон біля того зеленого будиночка» стала топовою, але згодом ми увійшли в ритм Карпат і це геть швидко минулось (ага, ми почали думати, щоб розкинутись десь під лісом). Перша приємна зустріч на шляху – пані полячка з паном поляком на  роверах, з якими ми мило (наскільки змогли) побесідували, побажали одне одному гарної подорожі та розійшлись у своїх напрямах. Ішли ми ішли, потім ще ішли, тоді ще, так разів 15 ішли – ішли і вирішили, що отако іти без їжі геть невесело і сіли на свій перший офіційний перекус. Їли все, що їлося (предаємо привіт сирчику «Янтар» і його консистенції, бо мали можливість зробити фондю в горах)  і пили водицю так, ніби в нас у наплічниках її безліміт (не думаючи про можливу нестачу того добра, бо ніби ж вододільний хребет, як-не-як,  води мало бути маса + всі інтернети і gps про це нас детально повідомили, а в результаті наткнулись на її вічні пошуки ). В принципі, кожен з нашої дрім тім мав з собою по дволітровій пляшці для води (просто маст хев, інакше зсохнетеся), тому при першій ж блакитній стрілці, яка вказувала на джерельце, ми збиралися її набрати.  Вода там була, але я сумніваюся, що навіть котяра, який звик до її унітазного еквіваленту, став би ту воду пити. Коротше, то була просто стояча калюжка, а перше правило тру туриста “Ніколи не брати до писка застояної води”, тому ми плюнули, зібрали речі і почапали далі.  Ішли ми ішли, а тим часом почався різкий набір висоти і ми були захоплені тією красою, яка враз почала з’являтись навколо, всі ті шпилі гір, що дірявлять небо, свіже повітря, квіти, спів пташок та шелест листочків. Відповідно з висотою почались різкі віджимання, присідання та всі можливі гімнастичні трюки (Андрій, день добрий), і тут хопа! в один прекрасний момент нас зловила гроза (чуваки, гроза в горах, то здається до біса романтично і красиво, але нє, бо ти кидаєш той телефон від себе геть далеко в кущі, навіть якщо він вимкнений, блискавка від тебе б’є за лічені метри, ну і ти по суті знаходишся у хмарі, ще й хлопці пішли по воду, бо вичерпались запаси, а ви стоїте такі красиві, в дощовиках, вдаєте ніби Ghostbusters, і злизуєте водичку з листочків дерев, бо питки хочеться більше, ніж жити, (а і raincover на наплічники – то вєщ !). Злива минула, хлопці повернулись з каламутною водицею (причому такі вбитенькі, ніби самі тої водиці насинтезували), ми щасливі, спокійні, мінімально перепочилі,  помандрували по маршруту далі. Чимчикували ми так практично весь день (ще не знали, що чекає далі), не сходячи з маршруту і думаючи «ну ооон ще чючють і вже той Пікуй». Настав час ікс – пошуки містечка для отаборення і все таке. Знайшли ! Разу так з 3го, але знайшли, мало бути з красивим краєвидом (ви ж розумієте, фоточки а-ля гори, намет і мої ноги), але вийшло під лісом, бо мало не здував вітер. Фініта. Вогонь розпалили, наметки розклали, дров нарубалинашукали, водички роздобули (окремо про водичку: якимсь дивом начерпали її з напівзасохлого потічка, разом із милими ногастими личинками і іншою живністю. Спочатку всі казали, шо нє, ми ту воду некип’яченою пити не будемо, фі, потім ж часто в кущики бігати прийдеться, але під 30 – градусну спекотню хлебтали всі як коні навіть з личинками. Насправді, то так робити не можна, і це нам дічайше повезло, що нікого “Атоксилом” відпоювати не прийшлося. Настав час вечері, правда в годині 10 вечора, коли практично вже темно і ви намагаєтесь не повбивати одне одного, і як мінімум не повиколювати оченят. Трапеза була сповнена трешу, гри «гугл, ану знайди казанок в темряві», «фііі, хто заляпав мій ліхтарик в кетчупі, фіі», гречечка з кетчупом для дітей і хендмейдна тушонка, і увага, БАКЛАЖАНИ, та – та, нам не було влом нести на собі зайві кілограми тих баклажанів, лиш заради того, щоб потім Павло зробив їх за своїм секретним рецептом (вийшло ну такоє: «я не знаю, які на смак ноги, але це мабуть еквівалентні смаки»), але це все пригода, тому зараховано! Чай з мухами (якби Дзвіня ше тоді була вегетаріанцем, то прийшлося б той чай той переварювати), пічєнюхи зі згущиком додали вечору ще більшої колоритності. Нічне небо, яскраві зорі (ага, навіть ми, короткозорі розгледіли) і світлячок Боря то тепер окремий різновид щастя. Натовклись, насміялись, наговорились, нагрілись біля вогню і порозлазились  по наметах спатки, але «я гусінь, я бісова гусінь», мемуарчики на ніч, ще приємні наметові розмови і міцний солодкий сон аж до ранечку.

*півночі слухали цвіркунів*

Світанок. Сонце виповзло з-за обрію, а ми з наметок під Андрієве вранішнє «сонне царство, вставайте !».  Потягнулись, почовгали босяка по холоднючій росі, розвели вогника і гайда готувати снідання. Мюслі, так, ми потягли за собою мюслі в гори (Дзвіня, хай файв !). Навезяли ми тих  мюслів зі згущиком, запили чайком і якось та й поснідали. Спакували наплічники, прибрали (environmentaly – friendly ж), увімкнули свої wikiloc та інтенсивно продовжили шлях до цілі. Швендяли ми так довгенько по хребту, їли чорнички(ніколи не забуду наші фіолетові язикирукиодяг і жартики про корову Мілку) черговий раз закінчилась вода, цього разу діло було серйозне, роздобули ми її аж десь через години 2-3, що для гір та походу означає багато втраченого часу. Gps пищить, аж розривається, ми шукаємо воду, загалом треш, але все як завжди закінчилось добре.  Повернулись на маршрут, запаслись водою і перепочили, але не все так просто, бо не даремно ж кажуть «хто не йшов на Пікуя, той не бачив нічого», ну слово “нічого” ви самі можете прекрасно замінити на риму, яка туди аж проситься. Суть в брилах, через які треба перелазити (ніби ізі, але якщо доплюсувати важезні наплічники 45 л+, то не дуже), колючий ялівець, вузенькі стежечки, круті підйоми і спуски, але ця краса того таки вартує ! І знаєте що?

ФАЙНАЛІ, МИ ПІДКОРИЛИ ПІКУЯ.

Побули на самій вершині ми правда не довгенько, бо злякались страшних чорних хмар і вітру, який нас мало не зніс (насправді вітерець був дитячий, бо майже рік після цієї вершини ми відчули що це таке, коли реально зносить). Спуск. Більше години під нереально крутим нахилом поміж ялівець, але ми вижили, навіть швидко знайшли місце для табору. Це було найкраще місце для намету евер. У нас був навіть свій власний стіл з лавочками! (щиро дякуємо, що є ще такі  прекрасні люди – мандрівники, які його там залишили і тим самим зробили нам велике добро, вам плюснеться до карми, чуваки. Знову розклали наметки, сходили по воду (на цей раз без GPS ми б її ні разу не знайшли), полазили по деревах ( та – та, ми безсмертні), зробили свою зону комфорту посеред диких Карпат і взялись за приготування вечері. Корона дістається Андрію, за номінацію «найкращі макарохи походу», вітаємо ! (корону було вручено практично через рік після мандрівки, але це не суть). І з розряду дивні речі в горах – дивна річ 3 і 4: надувна подушка і кисло – солодкий соус, приз у цій номінації дістається  Максу. Можу заявити, що вечір у нас виявився дивенно – прекрасним, надивились, як сонце іде спати, навалялись біля вогню, сміялись, раділи життю, розказували історійки, побачили як летить літак, шикааарно повечеряли, намріялись, грілись, і ще це так круто відчувати той дух, коли ти не один, коли тебе є кому підтримати, або пнути і сказати «ей, ти що, в сосну вдарилась?». Заснули.

*півночі хтось туцявся, хтось сопів і боявся сильного вітру*

Ухх, і ще один світанок разом ! День Великого Повернення додому, але ще так не хотілось покидати гір, але ми поснідали бутербродчиками, чайком зі згущиком і побрели шукати вихід з тієї гірської казки. Знайшли ! С. Біласовиця – наш фінальний пункт в горах і початковий для повернення в рідні стіни (ех, «і кожен фініш –  це, по суті, старт», Ліно Василівно, наш поклін). Було ну дуууже спекотно, до того ще й додалося жар від розпеченого асфальту,  який аж випікав зсередини. День був неділя. А  що означає неділя для села? Правильно, відсутність рейсових маршрутів, варенички, футбол і походи в гості. Все то ми знали, але от факту про рейсові маршрути ми не врахували. І тут почалась ще більша жара. Автостоп! Прочекали ми на трасі  доволі довго, бо наші водії не дуже охочі до мандрівників у своїх салонах дорогих автомобілів. Врешті зупинилась перша машина, але місце виявилось лише для двох, але нас аж семеро ! Розділятись так кардинально ми не хотіли, але знайшли як використати цей шанс. Поруч довгенько стояла бабуся і теж намагалась зловити попутку, але їй це теж на вдавалось. Так от, виявилось, що ми застопили авто для бабусі ! Не очікуючи самі, отако зробили добро. Наступні години 3 були геть невдалими і ми не розраховували в той день виїхати з гір взагалі. Але дива є, і нам зупинились ! Водій готовий був взяти трьох, ну і ми погодились. Макс, Настя і Павло поїхали першими до с. Нижні Ворота,  а ми (Я, Андрій, Оля і Дзвіня)  так і залишились стопити далі, знову ж безуспішно на дооовгий відрізок часу. Тим часом водій доставив наших до села, і вони вже рейсовим автобусом вирушили від с. Нижні Ворота до Воловця, а ми все чекали і чекали. Але якось так склалось, що той самий водій повертався назад (був очевидно місцевий) і запропонував нас теж підкинути, але вже до самого Воловця. Так от, ми ніколи не забудемо цієї поїздки з ним, було ж феєрично ! Він виявився дуже колоритним мущиною, який не зовсім легально переганяє автівки через румунський кордон, та і взагалі прокручує всякі такі ділішки. Порозпитували чи часто йому доводилось зустрічати стоперів, на що він нам розповів історію про «тогово, як його, курва, хіпстера, во ! сидит туво в мене в салоні таке на пріколі певно вкурене, босе, позаплітало патли тими дредами, довбе в бубни, збоку падруга, якась певно тоже вкурєна, в такому дранті задегнене, розказує шо йому то всьо по кайфу». Зустрілись всі разом на воловецькому вокзалі в стані «убитих крабіків», повалялись, попили СОКУ (та ми про нього від початку подорожі мріяли !). Хотіли взяти прямі квитки Воловець – Львів, але нє, життя не буває таким простим. Квитків не виявилось, тому ми змушені були вибирати між ночівлею на вокзалі, або їхати до Стрия. Ми обрали Стрий. Доїхали чудово, похихикали на станції Славсько, з алкотуристів, поїли ложкою хліба, покричали «хто віджав наші бички», нас гостинно на стрийському вокзалі зустріла Катюха, ще й на додачу з апельсиновим сочком. З Стрия ми впхались в автобус, правда їхали на наплічниках на підлозі, скрученими в калачик, але це не мало ніякого значення, бо ми всі разом, щасливі, замучені, з згорілими носами, але разом і це головне ! Львівський вокзал знову прийняв нас, знову “а таксі вам не тре?”,  шум і гамір рідного міста. Все, ця мандрівка добігла до кінця, а емоції від неї живуть і досі, чому я дуже тішусь. В ось такі моменти дійсно відчуваєш, що живеш.

17- 19 липня, літо 2015 р.

подолано 41 км на своїх двох:)

Мої дрім тім, лю вас !

+ наші треки і коротка інструкція як правильно обирати шлях:
по – перше, не бійтесь загубитись в горах, маршрути практично всюди марковані (тільки погугліть наперед які маркери який маршрут позначають)
по-друге, подумайте про шлях до подорожі (тобто про електрички і таке інше)
по – третє, карти, обов’язково майте з собою карти. GPS то, звісно, дуже добре, але деколи він показує, що ви тимчасово перемістились в United Kingdom of Great Britain and Northern Ireland, тому паперова мапа ніколи не завадить. Ну і компас теж непогано було б прихопити (швидш за все не згодиться, але фото в стилі “мегамандрівнк” наробите)
Насамкінець, будьте обережні, але не до нудоти, це ж Ваша пригода !
ще ось корисні та місцями штуки: http://guide.karpaty.ua/uk, http://ua.wikiloc.com/wikiloc/home – аплікуха дійсна для ios та android’a, дуже зручна у використанні, але потрібен зв’язок ну і відповідно інтернет, тому бажано брати з собою потужний powerbank, http://maps.me/ru/home – теж мапи з треком, але доступ до інтернету не потрібен,  http://www.gpsvisualizer.com/ – качаєте потрібний вам трек, вставляєте, вуаля ! візуалізувалось
http://www.wifimap.io/ – мапа з масою паролів від громадських wi – fi з підказками выд попередніх юзерів
http://booking.uz.gov.ua/ – сайт букінгу квитків на нашій “улюбленій” укрзалізниці
http://lowcostavia.com.ua/ – дешеві квитки, детально сплановані маршрути
http://terytoriya.com.ua/index.php/mandruy/podorozhi/419-yak-obrati-khoroshij-turistichnij-ryukzak/ – як обирати наплічник для мандрівки
http://www.gorgany.com/, http://terraincognita.ua/ – якісне туристичне спорядження

ну і for inspiration:
https://www.youtube.com/user/marakasina44 – канал Макса Заселяна
http://www.sunsurfers.ru/ – цікаві пригоди:)
http://www.theexpeditioner.com/the-top-50-travel-blogs/ – топ 50 найкращих travel – блогів світу

а ще дивіться відео у youtube у стилі timelapse ! ну дуууже надихає !